Розділ 29.2 Ігор

Ігор

За час поїздки в моїй голові метеляється лише одна думка: «Тільки б із нею все було гаразд». Вже коли під’їжджаємо, на мій телефон приходить смс. Стискаю мобільний у руках.

— Що там? — Міша вимикає фари недалеко від вказаного в програмі місця, щоб ніхто не помітив, ті, хто їхали за нами, зробили те ж саме. Показую екран смартфона, на якому видно, як Ніка лежить на підлозі, а внизу підпис: “Вже підготував документи?”

Шумно видихаю, стискаючи кулаки. Зараз треба взяти себе до рук.

Ми приїхали в якесь село, браслет нас привів до закинутої школи поблизу цього села.

Хвилин сім-десять йшли пішки, спочатку обговоривши з усіма варіанти розвитку подій та дії кожного.

Добре, що тут чимало дерев, а не відкрита місцевість, це трохи спрощує нам завдання. Подумки намагаюся знайти хоч щось позитивне, бо хочеться зірватися. Помічаємо світло.

Ми з другом знаходимо вікно на першому поверсі зі зворотного боку школи. Не встигаємо дійти до нього, як нас приголомшує звук сигналізації.

—…зрозумів, — каже Міша комусь у телефон. Потім вимикає. — Ходімо швидше. Це хлопці, які спробували зайти з основного входу, там спрацювала сигналізація, вони візьмуть їх на себе. Я написав нашим із поліції, скоро будуть, — каже, забираючись у вікно за мною.

Сигналізація в закинутій будівлі? Додумався ж. Чуємо, як хтось біжить зверху сходами. І я несвідомо вже хочу підвестися, але Михайло мене смикає, змушуючи сховатися за стіну. Вказує поглядом, помічаю Каріма з Олегом, видихаю крізь зуби, міцно стискаючи кулаки, які зараз сверблять як ніколи.

Вони пройшли повз нас до основного входу, не помітивши.

— Ідемо одразу на другий, — кажу.

— Але ж вони прийшли з іншого боку.

— Не знаю, — мотаю головою. Мене наче щось тягне туди. І в грудях б’ється шалена впевненість. — Вона десь нагорі.

Друг розуміючи киває, і ми піднімаємось.

— Та знову напевно животина якась, — стомлено каже незнайомий чоловічий голос.

— Може, перевіримо?

— Там внизу шеф та пара наших хлопців. Нам треба стежити за дівкою.

Не стримую себе, підходжу до одного ззаду, вирубуючи його. Другий хапається за зброю, але Міша встигає перехопити її. Той кретин швидко кидає зляканий погляд праворуч. Навіть не питаю, просто йду в той бік і через невеликий коридор потрапляю до якоїсь кімнати.

Мій погляд відразу вихоплює Ніку, що лежить на підлозі. Підбігаю до неї, волосся розпатлане, на обличчі помічаю розбиту губу.

— Потерпи, моя дівчинко, — шепочу, підхоплюючи її на руки.

За вікном чується гомін поліцейських сирен. Виходжу до друга з Нікою на руках. Він іде попереду. Знизу долинають звуки бійки. Спускаємось у той момент, коли в приміщення залітають поліцейські й всіх скручують, окрім нас, до нас підходить знайомий із поліції, Міша починає з ним спілкуватися, а я несу Ніку на свіже повітря.

Помічаю Каріма, притисненого до бетону обличчям.

— Тепер ти згниєш у в’язниці, — карбую, проходячи повз. — Повір, мій адвокат не дасть тобі можливості вибратися.

Несу Ніку до нашої машини. Друг виходить слідом, коротко поговоривши з поліцією. Акуратно укладаю свою дівчинку на заднє сидіння і тільки зараз розумію, що пульс у неї ледь промацується, я практично не чую, як вона дихає, шкіра крижана. Міцно обіймаю її, сідаючи поряд. Міша стрибає за кермо, та без зайвих питань ми їдемо до лікарні.

За весь час, поки ми були в дорозі, вона так і не прийшла до тями, найбільше мене вражало те, що її тіло, ніби неживе… як у ляльки. Вона самостійно так і не зробила жодного руху. І я не знаю, чому, але цей момент мене лякав.

У клініці під час огляду в Ніки відбувається зупинка серця, всі починають бігати, метушитися… Ніхто нічого не може сказати… Вони намагаються її врятувати, але… нічого не відбувається…

— Що з нею? — хапаю за комір якогось хлопця в медичному халаті, зовсім нічого не розуміючи. — Вона не може померти, — струшую його. — Ти мене почув?

— Заспокойтесь, будь ласка, — намагається відійти, відчепивши мої руки, але я так сильно його тримаю, що не усвідомлюю того, що роблю.

У голові лише одне:

— Вона не може померти! — зриваюся. — Зроби що-небудь, чорт тебе забирай!

— Заспокойся! — крижаний голос знайомого лікаря, який намагається завести серце моєї Ніки, трохи вириває з пелени. — Ти мені зараз інтерна поламаєш, — невдоволено прошипів. — Виведіть його звідси!

Їм це вдається зробити не одразу, точніше, їм просто щастить. Мішаня вчасно зайшов у палату й силоміць виволок мене.

Весь шум навколо ніби перестав існувати. Ти чекаєш на лікаря як на суддю, який винесе вирок. Здавалося, що час тягнеться нестерпно довго.

Лікар вийшов, одразу сказавши:

— Завели, — усі видихнули. — Але аналізи показали, що їй ввели надто велику дозу наркотичного препарату, а до цього було введено сильне заспокійливе. Погано те, що ці два препарати несумісні, думаю, саме цей момент спричинив такі наслідки. Її організм відреагував цілком очікувано… Плюс до всього величезний стрес.

— І? — нервово питаю, хоч і шалено йому вдячний. — До неї зараз можна? — вже пориваюся зайти, хапаючись за ручку дверей.

— Сьогодні ні, — хитає головою. — Вона в комі.

Я просто не вірю в те, що каже лікар.

— Що треба робити далі? — запитує Міша.

— Зараз залишається тільки чекати… Але ми в будь-якому випадку проведемо додаткове обстеження, щоб розуміти повну картину її стану…

Лікарі робили все необхідне. Я чекав, практично кожну доступну хвилину перебуваючи з нею поряд… Надія на те, що Ніка прийде до тями, та маленька донька, яка постійно запитує: «Коли мама одужає?», змушували брати себе під контроль і боротися за наше майбутнє. Не приховую, помста — це теж добрий фактор, який сприяє самоконтролю. А ті, хто так вплинули на стан моєї дівчинки, заслуговують на гідне покарання.

Довірити безпеку найближчих Олегу було найбільшою моєю помилкою, яку я не зможу пробачити насамперед собі.