Розділ 28.2 Ніка

Ніка

Розплющую очі, відчуваючи холод. Згадую, як плакала Надя, але заспокоююсь, розуміючи, що вона в безпеці. У тілі відчувається сильна втома, оглядаюся, пошарпані бетонні стіни, скла у вікні немає, але грати стоять. Лежу на якійсь підстилці.

Чи це недобудований, чи занедбаний будинок… На вулиці темно. В принципі, як і скрізь. Двері відчинені, здалеку б’є приглушене світло, долинають чоловічі голоси. З побоюванням виходжу з кімнати, але застигаю, почувши якийсь невиразно знайомий голос:

—…та він за неї весь бізнес віддасть, — впевнено заявляє.

— Не думаю, — розумію, що це Карім. — За дитину можливо, а за Ніку…

— Повір, за Ніку він віддасть все, — перебиває, і я впізнаю його. Олег. Затискаю собі рота, щоб не вимовити ні звуку. — Він зараз панікує не абияк.

— Довго вона ще спатиме?

— Не знаю, хлопці їй вкололи хорошу дозу препарату, має провалятися до ранку. 

Чую кроки.

Відчуваю мурашки по тілу, але повертаюся назад на підстилку, вдаю, що сплю. І не дарма… за кілька хвилин хтось приходить провідати мене. Спеціально відвертаюся до стіни обличчям, а то ніколи не практикувалася в удаванні, хоча, мабуть, треба було.

Ледве не здригаюся, коли чоловіча рука торкається моєї голови, починаючи погладжувати волосся.

— Чому ти вибрала його? — невдоволено звучить голос Каріма, а я всі сили докладаю до того, щоб моє дихання залишалося рівним і не видало мене. — Я тоді був абсолютно серйозним… — коли ми зустрічалися з Градовим, я розуміла, що Карім відчуває до мене симпатію, але завжди вважала його другом Ігоря, не більше… — Ну нічого, у тебе ще буде час зрозуміти, хто з нас краще…

Він гладить мене, його рука починає ковзати на моєму тілі, завмираючи на талії, розумію, що не зможу терпіти його дотиків, якщо він продовжить, навіть через кашемірове пальто. Пригадую, що Надя щось засунула мені до кишені, але продовжую імітувати сон.

Дякувати Богу, він усувається і виходить, десь через три хвилини я відмираю, починаючи важко дихати. Сльози біжать по щоках. Що я буду робити? Як мені вибратися?

Десь глибоко в душі ще жевріє надія, що Ігор знайде мене. Саме зараз я боюся бути реалісткою.

Мені так хочеться притиснутись до нього, побути в його сильних обіймах.

Усвідомлюю, що треба взяти себе до рук. Тихо підводжуся, витираючи сльози, виглядаю у вікно, подумки оцінюючи грати на ньому, намагаюся доторкнутися до них і мене приголомшує звук сигналізації. У кімнату забігає кілька міцних чоловіків, одного впізнаю, він цілився в мене та Надю.

— Прокинулася, — пробасив другий.

Заходять Олег та Карім. Притискаюся до підвіконня.

Хто взагалі ставить сигналізацію в закинутій будівлі, та ще й на вікно? З іншого боку, я тепер розумію, що вибратися легкими способами не зможу…

— Зрадник, — випльовую слово в бік Олега.

Він мовчить, свердлить мене гидливим поглядом, і я завмираю.

— Вийдіть, — дає розпорядження Карім. Двоє людей виходять. А Олег лишається. — Тебе це теж стосується, — суворо дивиться на нього. А потім знову переводить погляд на мене. Тільки після того, як Олег пішов, він продовжив: — У мене до тебе є пропозиція. Скоро Ігор передасть усі свої активи мені. У нього нічого не залишиться. Навіщо тобі потрібен жебрак? — він підходить.

— Ні, — мотаю головою, перебиваючи його.

— Що ні? — посміхається.

— Ти хочеш, щоб я з тобою залишилася? — випалюю, вражена власною здогадкою.

— А чому б і ні? — його очі зло виблискують у приглушеному світлі.

— Для мене існує тільки Ігор, — отруйно шепочу. — Ти ніколи не будеш таким, як він, — не хочу, щоб Карім навіть припускався думки, що я можу переметнутися до нього. Не можу… — Навіть якщо Ігор буде ні з чим, він зможе все побудувати заново. На відміну від тебе.

Мою щоку обпалює сильний ляпас, ноги трохи підкошуються.

— І за що ти його тільки кохаєш? — нахиляється, зло цікавлячись.

— Просто за те, що він є, — випалюю одразу ж. — Він ніколи не підніме руку на жінку. Він чоловік, а ти ні… — ображено шепочу, але він чує.

Хапає за волосся, змушуючи подивитися в очі, а потім відкидає до підстилки, падаю, відповзаю до стіни, спираючись на неї спиною.

— Повір, ти не хочеш знати, що саме я вкладаю в поняття «чоловік», — окидає мене глузливим поглядом. — Ще їй снодійного, — кричить, дивлячись, як я витираю губу, що тріснула.

У кімнаті відразу з’являються два амбали, хапають мене. Приспускають пальто й роблять укол у плече, крізь водолазку. У тілі відчуваю сильний тягар і розумію, що не можу підвестися, намагаюся натягнути пальто, але натомість знесилено запускаю руку в кишеню, завмираю, намацуючи щось маленьке.

— Ти жалюгідна, — каже Карім, виходячи з кімнати.

Дістаю з кишені знахідку та сльози самі котяться з очей. Надійчин браслет, який їй подарував на день народження Ігор. Ось що моя дівчинка засунула мені до кишені.

У тілі почала проявлятися моторошна втома, прибираю браслет назад, розуміючи, що не можу поворухнути ногами, паніка починає охоплювати мене, але все тіло наче вата. Не можу нічого вдіяти… у якийсь момент я просто вимикаюся…