Розділ 27. Ніка

Ніка

Вночі я постійно крутилася, не спала. Усі мої думки були прикуті до Надії. Ігор не спав разом зі мною, намагаючись заспокоїти. І тільки під ранок я змогла заснути на пару годин, на більше мене не вистачило.

Насамперед після пробудження я зазирнула до дочки, поправила ковдру, вона ще солодко сопіла.

Мені треба було чимось себе зайняти. Я встигла посидіти над перекладом, приготувати сніданок. Почувши кроки, здригнулася, подумавши, що то Надя, але ні… Ігор.

— Може, Надійка вже прокинулася? — починаю метушитися, прямуючи до сходів, але Градов притягує мене до себе за талію, зупиняючи.

— Ні, — втомлено видихає. — Я заходив зараз до неї.

— Вона точно спить?

— Так.

— На неї не схоже, — продовжую панікувати.

— Вчора в неї був насичений день… з усіх боків, — пояснює її стан.

— Може, ти й правий…

За кілька годин, у спальні, я працювала над перекладом, а Ігор розмовляв з Олегом телефоном, обговорюючи щось стосовно роботи. Ми обидва завмерли, коли у дверному отворі з’явилася заспана Надійка зі своїм величезним зайцем у руці. Це був добрий знак. Заєць не в шафі. Я зачинила ноут, Градов скинув дзвінок, не закінчивши речення.

— Доброго ранку, — сказала я, підійшовши до неї, цмокнула в щічку.

— Привіт, принцесо, — Ігор сів навпочіпки перед нею.

Вона подивилася на Градова, щось обмірковуючи у своїй дитячій голівці, потім сказала:

— Доброго ранку, — перевела погляд на мене. — Я їсти хочу.

— Звісно, — я взяла її за руку й повела на кухню.

Наступні кілька днів були досить спокійними, але я бачила розгубленість своєї доні, вона не знала, як правильно поводитися з Градовим, і він трохи губився, боячись на неї натиснути чи злякати. Вона перестала звертатися до нього на ім’я, але й татом не називала… Він не тиснув… боячись порушити її моральний стан.

Сьогодні Новий рік, тридцять перше, але вдома продовжує витати невелика напруга. Аліса запросила всіх до себе, ми погодились. Вона відчувала себе винною в тому, що трапилося.

— Вибач, я, правда, не хотіла, щоб усе так було, — вже раз третій за вечір просить вибачення.

— Все гаразд, — допомагаю їй, Асі та хатній робітниці на кухні. — Я мала передбачити щось подібне. Занадто багато людей знали, що Надя його дочка. Ти не винна. Нам треба було з нею поговорити раніше, але ми відтягували.

— Ігор, можливо, і не подарунок, — усміхаючись каже Аліса. — Але він любить вас, — моє мовчання вона тлумачить по-своєму. — Коли я тільки познайомилася з ним, то віднесла його до розряду типових бабіїв, але коли в його житті з’явилися ви, інші перестали існувати. У нього з’явилася сім’я.

— Не знаю, чи можемо ми на цьому етапі називатися сім’єю… — задумливо прошепотіла я.

— Звісно, — підтримала мене Ася. — У сім’ї не може бути все ідеально, — з якоюсь відстороненою гіркотою в голосі сказала. Аліса поклала долоню їй на плече, підтримуючи. — Сім’я — це люди… Ви любите один одного, у вас є дочка, — вона з усмішкою подивилася на свій ледь помітний животик. Світлана покликала Алісу, і вона відійшла від нас. — Ти знаєш, раніше я вважала сім’єю тих людей, яких зовсім не цікавили мої проблеми та почуття. Тільки зустрівши Мішу, я зрозуміла, як це важливо – знайти свою людину, яка пам’ятатиме про всі дрібниці, пов’язані з тобою… — вона задумалася. — Який у тебе був учора настрій, яких успіхів у роботі ти змогла досягти, чому ти плакала чи сміялася… Іншим немає до цього жодного діла, ніхто не буде заглиблюватись чи пам’ятати про мене. А він пам’ятає… Головне – бережіть одне одного. Знайти людину, яка тобою дорожитиме, досить складно, деякі за все життя не знаходять…

Її слова змусили мене замислитися, випасти з реальності на кілька секунд, доки не повернулася Аліса.

— Дякую, — усміхнувшись, прошепотіла Асі.

— А Віта буде? — запитала Аліса.

— Ні. Я запрошувала, але вони з Богданом хочуть провести це свято лише вдвох.

— Ясно, — невдоволено прошепотіла.

— Що? — здивувалася її реакції.

— Звідниця, — посміхнулася Ася, подивившись на Алісу.

— Не розумію, про що ви.

— Вона вже засватала Микиту та Віту. Я маю рацію? — запитала Ася.

— А-а-а… — протягнула я. — Я теж помітила його цікавість, але Віта зараз занурена у стосунки з Богданом. Її не переконаєш. Тільки якщо він щось наробить… Але поки що вона щаслива, я рада за неї.

Вечір проходив у спокійній розслабленій атмосфері, Надя бігала то поряд з Ігорем, то зі мною.

За кілька хвилин до Нового року Аліса всіх запросила на вулицю дивитися салют. Як тільки годинник почав бити дванадцять, небо осяяло розсипом яскравих іскор.

— Загадуйте бажання! — крикнула Аліса.

Надя, ніби зачарована дивилася, намагаючись дотягнутися до вогників рукою. Градов, помітивши це, підхопив її на руки, вона, усміхнувшись, ухопилася за його шию, але татом так і не назвала, дочка продовжила спостерігати за салютом. Я взяла Ігоря під лікоть, сперлася головою на його плече і, як заворожена, дивилася на усмішки двох найдорожчих для мене людей. Моє бажання — це наша маленька родина.

— Ти чого? — прошепотів Ігор, цмокнувши мене в лоба. — Салют там, — кивнув у бік неба.

— А дві кохані людини тут… — прошепотіла ледве чутно, одними губами.

Погляд Градова змінився, наче він намагався зрозуміти мене, прочитати мої почуття, думки…

— Дивіться! — раптовий крик Надійки змусив розірвати наші погляди й перевести всю свою увагу на неї. — Візерунок такий великий, — захоплено показує пальчиком вгору. — Просто над нами…

Попри те, що ще залишилися невирішені проблеми, у цей момент, саме зараз, я щасли