Розділ 24.2 Ніка

Ніка

Тиша починає трохи нервувати. Заварюю на кухні чай, відчуваючи, як руки починають тремтіти. Ставлю кухоль на стіл перед Ігорем, а собі наливаю склянку з водою і сідаю навпроти. Дивлюся на прозору воду, мучу нещасну склянку в руках.

— Запитуй, — гримить голос Градова, підіймаю на нього очі. — Що саме ти хочеш знати? Я відповім.

Набираюся сміливості, якої зараз чомусь забракло. Дивлячись у його серйозні блакитні очі, розумію, що боюся почути правду… боюся, що думки, які були зі мною протягом усього цього часу, виявляться правдивими…

— Пам'ятаєш нашу переломну сварку, точніше той час, коли ти різко почав віддалятися від мене? — запитую, відчуваючи, як голос зрадницьки починає вібрувати. Він киває. — Ти прийшов додому, а я, як завжди, спробувала тебе обійняти, ти різко відсторонився, сказавши, що наші стосунки себе вичерпали… Ти справді тоді так думав?

На той момент я дійсно не могла нічого зрозуміти. Все було добре, і тут…

— Ні, — спокійно відповідає, не відриваючи від мене очей.

— Тоді чому ти так сказав? — він мовчить, обмірковуючи свою відповідь, а мене ніби підриває, коли я поринаю у спогади. Мені неначе хочеться, щоб він зрозумів, наскільки мені боляче тоді було, як я переживала все те, що відбувалося поміж нами. — Я вмовляла тебе дати нашим стосункам другий шанс, забула, що таке гордість… Весь мій світ крутився довкола тебе! Наче нікого більше й не існувало, — вскакую з місця, відчуваючи тремтіння в тілі. — Гаразд, — шумно видихаю, заспокоюючись. — А потім… — у горлі наче ком, — коли я прийшла до клубу, а на тобі сиділа дівчина, а поряд ще одна крутилась.

— Між нами нічого не було.

— Ви цілувалися, Градов! — скрикую, ударяючи долонями по столу. Мені чомусь так боляче про це говорити… я вважала, що залишила це в минулому… — Це нічого в твоєму розумінні?

— Ти не хотіла кидати мене, — несподівано промовляє, а в мене всі слова випаровуються в цей момент. — Я шукав способи порвати з тобою, — його витримка теж поступово здає, я це відчуваю. Але його голос серйозний і безкомпромісний. Градов підводиться з-за столу. — Але ти навіть після цього…

— Не покинула тебе. Так? — перебиваю. Мої емоції виходять із-під контролю. — Знайшла тобі виправдання. Ідіоткою була! Переконувала себе, що ти надто багато випив і просто не розумів, що коїш.

— Навіщо? — твердо перериває, підходячи до мене.

— Тому що я не могла уявити себе без тебе! — помітно тремчу, зриваючись на крик. — Я навіть не помітила цього, але ти став для мене практично усім! — розводжу руками, нервово посміхаючись. Відчуваю, як до очей підступають сльози. — Я боялася бути без тебе… Потім… потім я дізналася, що вагітна, прийшла до тебе, всередині мене була крихітна надія, що ти хоч трохи зрадієш, але ні… ти… — шепочу, обіймаючи себе руками, дивлюся в його блакитні очі. — Ти... просто дав мені під дих, я боялася дихати... Коли почула, що ця новина тебе не те що не тішить, а виявилася справжньою проблемою... Саме в той момент до мене почало доходити, що це, напевно, дійсно кінець. Тому що дитину я зрадити не могла… Ти поїхав, а я все одно чекала… чекала на твій приїзд, сподіваючись на розмову й шанс все-таки обговорити з тобою вагітність… майбутнє. Коли ти повернувся, ми в першу ж годину примудрилися посваритися, ти просто пішов, грюкнувши дверима, вдома не ночував... А потім у соціальних мережах з'явився з дівицями... Я не знала, що робити, коли ти постійно відштовхував мене, йшов, не ночував удома, в інтернеті викладав фото з моделями… Ми й п'ять хвилин не могли нормально поговорити, щоб не посваритися! Я розривалася зсередини, бо й справді не знала, як правильно треба було вчинити. Мої нерви в той момент здавали неймовірно, я намагалася тримати себе в руках, але через пару днів прийшов Карім і просто добив, розповівши про спір, який, я так розумію, теж був брехнею. Так?

— Так, — киває. — Послухай… — намагається обійняти.

— Не чіпай мене! Будь ласка, — прошу, трохи відштовхуючи його від себе. — Боже, — зариваюся долонями у своє волосся, злегка його відтягую. Я ніби знову у все це поринула. — Ти знаєш, коли Карім пішов, мене накрила істерика, і я просто знепритомніла, — сльози котяться по щоках. — Докотилася до нервового зриву… ще й вагітність… Але навіть після цього я спробувала тобі подзвонити… хотіла достукатися до тебе… А ти… ти відповів один раз, щоб сказати: «Я не хочу мати з тобою нічого спільного». І все! Постійно скидав, відправляючи мене на голосову пошту… Щодня бачити в інтернеті тебе з різними панночками стало просто нестерпно. Але я впоралася з цим… І, попри все, я чомусь шалено хотіла дитину, частинку тебе й себе в одній маленькій людині, — намагаюся посміхнутися крізь сльози.

— Я просто боявся за тебе, — зізнається, підходячи майже впритул.

— Ти про що?

— Пам'ятаєш Лану? — запитує, дивлячись на мене.

— Сестру Даміра? — уточнюю.

— Так, — киваю. — Вона потрапила у неприємну історію з наркотиками, а потім зникла. Ми її почали шукати й разом із тим дізнаватися те, про що знати в принципі не повинні були, — його погляд стає трохи відстороненим. — Та що більше ми лізли в це болото, то більше мисливців за нами з'являлося.

— Ви ж просто шукали Лану? Навіщо комусь вам завдавати шкоди?

Намагаюся укласти все у своїй голові. Я пам'ятаю цю дівчину, ми з нею бачилися кілька разів на спільних святах. Добра, мила… Дамір постійно нею опікувався, але на останньому заході вони практично не розмовляли…

— Ніко, — посміхається. — Ну а кому сподобається, коли сторонні дізнаються про чиїсь махінації, ліві гроші та нещасні випадки, які є, скоріше, наслідком, ніж причиною? Вони намагалися на нас тиснути, підставляти… Якщо Даміру та Мішані втрачати не було чого й вони бачили перед собою єдину мету – знайти Лану, то в мене була ти… — дбайливо стирає сльози з моєї щоки.

— Ви її знайшли? — тихо питаю.

— Коли ти сказала, що вагітна, я збирався до іншого міста. За останніми відомостями вона була саме там. Це виявилося правдою. Але ми знайшли її надто пізно. Вона померла від наркоти у Даміра на руках. Він чітко дав зрозуміти, що мститиме й знайде того, хто так вчинив. Коли ми повернулися, у нас не було розмов про те, хто йому допомагатиме, а хто ні. І я, і Міша знали, що будемо з другом. У перший же день, коли ми повернулися до міста, Дамір пішов не до тих людей із погрозами, після чого нас прямо там мало не пристрелили. Я не знав, як далеко це може зайти, скільки будуть йти пошуки цього покидька і як це позначиться на тобі. Гадати, зачепить тебе все це чи ні? Я не хотів. Наш розрив гарантував мені твою безпеку. Принаймні, мені так здавалося тоді, — відчуваю біль у його голосі. — Перший рік без тебе став моїм персональним пеклом, але я був впевнений, що вчинив правильно, бо тільки за цей рік мене намагалися вбити чотири рази, і Мішу десь так само, а Даміра — я навіть не порахую, — гірко посміхається. — Він виявився страшенно везучим. Микита постійно витягував нас із поліції, розв’язував проблеми з бізнесом, кілька разів теж постраждав. Якби про тебе стало відомо, то цим скористалися б…