Розділ 24. Ніка

Ніка

Розплющую очі, відчуваючи міцні обійми. Акуратно повертаюсь у теплих чоловічих руках. Ігор ще спить... Невагомо торкаюся кінчиками пальців його щоки, намагаюсь увібрати кожну рисочку його обличчя.

Так добре й спокійно… але в голові знову спливає безліч суперечностей…

Раптом ми обидва вчора піддалися емоціям, а насправді йому це не потрібно? Але як тільки я починаю занурюватися у свої думки, Градов міцно обіймає мене, цілуючи в кінчик носа.

— Не втекла? — посміхаючись, питає.

— А ти цього хочеш? — несміливо відповідаю запитанням на запитання.

Він миттєво стає занадто серйозним, його обличчя набуває жорсткості.

— Навіть не сподівайся, — суворо карбує. — Збігати треба було до того моменту, як я вчора повернувся додому, — здивовано ляскаю віями, він злегка пом'якшується, посміхаючись. — І дізнався, що в мене, виявляється, є дружина, — задоволено каже.

— Ти про що? — дихання трохи збивається, коли я згадую…

— Ліка написала, що ти її вигнала, — дивиться, як на дитину, коли бачить мою розгубленість. Ніжно прибирає волосся з мого обличчя. — Я не очікував тебе тут побачити, — несподівано зізнається.

— Чому? — запитую, зустрічаючись із ним поглядом, відчуваю його подих на своїй шкірі.

— Думав, що ти розчарувалася. Я ж тоді не прийшов.

Починаю почуватися винною.

— Тобі треба було сказати мені про причину, — плутано кажу, нервуючи. — Подумки я чекала від тебе чогось подібного... — зізнаюся. — А ось Надійка…

— Образилася? — нетерпляче перебиває.

— Плакала… зайця сховала… про тебе практично не говорить… — голос трохи тремтить, коли я згадую стан своєї дочки, різко сіпаюся, встаючи з ліжка. Градов не встигає вчасно зорієнтуватися, але встає за мною. Починаю ходити по кімнаті, зминаючи поділ його футболки, яку одягла під ранок.

— Ти чого? — запитує, зупиняючи мене, притягує до себе.

— Що ми будемо робити далі? — тихо питаю. — З нами…

— Жити, — впевнено відповідає. — Ми поговоримо з Надею, розповімо їй, що я її тато. Ви переїдете до мене, — мої очі округляються, коли я чую план його дій. — Ти вийдеш за мене заміж і візьмеш моє прізвище...

— З чого ти взяв, що хочу за тебе заміж? — перебиваю, посміхаючись. — Мені, наприклад, офіційної пропозиції не надходило.

— Зрозумів, — міцно стискає долонями мою талію. — Зроблю. Ну, ти ж розумієш, що відповідь від тебе може бути тільки одна, — нахиляється… надто близько… я вже готова погодитися на всі його умови. Моє серце стукає як шалене. — Мало не забув, — цілує в кінчик носа, — потрібно буде зустрітися з моєю мамою.

— Ти з нею спілкуєшся? — тихо питаю.

Коли ми з Ігорем тільки почали зустрічатися, між ними були, м'яко кажучи, дуже натягнуті відносини. Вони зідзвонювалися кілька разів на рік, вітаючи один одного зі святами. Я з нею бачилася всього один раз, але мені цього вистачило… Інна Вікторівна видалася мені досить отруйною, холодною і навіть трохи меркантильною жінкою. Але це враження від першої зустрічі, її справжню я не знаю. Вона вважала Ігоря винним у смерті дочки та чоловіка. Перший рік після смерті близьких вони зовсім не контактували.

— Не за дужо, — неохоче відповідає. — Раз на місяць-два зідзвонюємося. Кілька разів на рік бачимося. Цього нам обом вистачає.

— Зрозуміло...

— Але про внучку, я думаю, вона повинна знати, — стискає губи, трохи хитаючи головою. — Але як вона сприйме цю новину, я навіть не уявляю.

Якщо чесно, я трохи побоююся її реакції.

— До речі, з приводу Наді… — розповідаю йому про її лист Діду Морозу.

— Ого, — каже, вислухавши мене, — ну, бачиш, як усе вдало складається.

— Тільки треба подумати тепер, як їй розповісти про тебе, — задумливо вимовляю. — А тепер, що стосується нашого спільного майбутнього… — трохи переминаюся, але потім беру себе до рук, все ж я маю зрозуміти, що тоді сталося. — Я дуже цього хочу, але також я хочу знати, чому ти мене кинув сім років тому. Всю правду. Я не можу жити у підвішеному стані, постійно думаючи, чому все сталося саме так, боячись повторення чогось подібного. Розумієш? — відчуваю напругу, яка починає з'являтися між нами. Нервую. — Ти казав, що любиш, але постійно їздив кудись, зникав ночами, повертаючись уранці. Ти закрився від мене, нічого не розповідав, а потім просто зрадив мене, — голос зрадницьки тремтить, коли згадую пережитий біль. — Я до останнього не хотіла в це вірити, проте... — опускаю голову, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

Я й справді боюся, що мені знову буде боляче…

— Ніко, — чую його хрипкий голос, він притискає до себе, міцно обіймаючи. — Ми поговоримо. Обіцяю. Хочеш, ось прямо зараз і поговоримо? — запитує, ніжно цілуючи в верхівку.

— Так, — шепочу, киваючи головою. Подумки готуючи себе до розмови про минуле…