Розділ 22. Ніка

Ніка

Вихідні пролітають швидко. Не віриться, що вже вівторок… Ігор так жодного разу й не подзвонив… не прийшов… Думаю, вже й не прийде.

Надійка старанно вдає, ніби Градова ніколи й не було в нашому житті, але при цьому дуже часто дивиться у вікно, постійно щось виглядаючи. Заєць поки що продовжує мешкати в її шафі.

— Мам, — вириває з думок голос моєї малечі. — Ма-а-ам, ти що, не чуєш? — переводжу погляд на неї. — Дзвонять.

— Точно… — встаю з місця, йду відчиняти двері та за звичкою не дивлюся у вічко. Подумки так хочеться, щоб це виявився Градов.

— Привіт, — усміхається Аліса, заходячи до квартири.

— Привіт... — загальмовано вітаюся. — А що ти тут…

— Роблю? — уточнює, закінчуючи речення за мене. Киваю. — Хочу поговорити…

— Мамочко! — зве Надійка, перериваючи нас.

Зриваюся до її кімнати, поки Аліса знімає пальто та взуття.

— Що трапилося? — м'яко цікавлюся, заходячи до неї.

— Можна я запрошу на день народження ще кількох людей? — цікавиться, щось малюючи.

— Можна, — підходжу до неї. — Це ж твоє свято, — спокійно цмокаю в верхівку. Обіймаю.

— Вітаю, — каже дочка, а я згадую про гостю, яка вже стоїть у дверях в дитячій кімнаті.

— Привіт, — усміхаючись, відповідає. — Я Аліса.

— Я вас пам'ятаю, — задумливо каже Надійка, — ви з мамою розмовляли тоді… у магазині, — я киваю, погладжуючи її по спині. — А я Надія, можна просто Надя, — усміхається.

— Домовилися.

— Ідемо на кухню, — звертаюсь до дівчини. Вона киває, і ми залишаємо Надійку, виходячи із її кімнати. — Чай або кава? — запитую, дістаючи чашки.

— Чай, — каже вона, киваю, починаючи робити. — Ніко, послухай… — зітхає. — Я не знаю точно, що сталося у вас з Ігорем у минулому, але… повернися на роботу, — несподівано пропонує. — Дамір сказав, що керівника відділу звільнили одразу ж…

— Якщо ти з жалю…

— Ні, — впевнено перебиває. — Ти хороший фахівець, це видно з того обсягу роботи, який ти встигла зробити. Якби ти не влаштовувала компанію як співробітник, мене зараз тут не було б… принаймні про роботу ми не говорили б… Твоє місце в компанії залишається твоїм. Адже тобі потрібна нормальна робота, а тут все залишиться, як і раніше, всі умови, які були в тебе до цього. Будь ласка, подумай…

Ставлю перед дівчиною чай, сідаю навпроти.

— Аліс, — видихаю. — Я б з радістю, проте я не хочу стикатися з Ігорем.

Кого я обманюю? Хочу… хоча б просто його побачити…

Якось неспокійно. З ранку немов на голках, постійно нервую.

— Це буде дуже рідко. Так, вони іноді працюють разом із Даміром, але це разові випадки… Послухай, він тебе…

— Ні, — мотаю головою, перебиваючи. — Якби він справді відчував щось подібне до мене, прийшов би на виступ до власної дочки, — шепочу, а в самої голос починає тремтіти. Все-таки я встигла до нього звикнути… знову…

— Він прийшов до вас одразу після… — замовкає. — Він був у…

Її перериває звук мого телефону.

— Вибач, — кажу, відповідаючи на дзвінок від Віти. — У тебе щось термінове? — відразу цікавлюся.

— Я тобі скинула посилання в месенджері, глянь, — просить подруга, трохи нервуючи. — Тільки я не знаю, правда це чи ні… їду до тебе.

— Добре… — нічого не розуміючи відповідаю, відключаюсь та відразу лізу в повідомлення.

Очі кілька разів пробігаються текстом, поки я намагаюся усвідомити зміст слів:

«Бізнесмен Ігор Градов вибухнув у власному автомобілі…»

Тільки цього заголовка вистачає, щоб я впала у ступор. Не може бути... Ні. Це просто якийсь фейк. Повертаюся до основного тексту: «…у якому стані власник машини, дізнатися не вдалося…»

— Ніка, — хтось починає смикати мене за руку. — Не плач... — Аліса погладжує мене по плечу, а я навіть не помічаю, як сльози котяться з моїх очей... — Що трапилося? — вона намагається взяти телефон із моїх рук, але я не можу розтиснути пальці, вчепившись у нього мертвою хваткою… Вона підходить, акуратно повертаючи мої руки, читає… — Ні, — нервово каже. — Це неправда. Він, звісно, далеко не ангел. Але це… це якась маячня.

Забуваючи про всі образи та непорозуміння, набираю його номер… Гудки йдуть, відповіді немає…

— Не відповідає... — шепочу, в зневірі дивлячись на Алісу.

Вона починає дзвонити до свого чоловіка.

— Дамір, ти вже бачив? — схвильовано питає. — Я зрозуміла, добре…

— Ну що? — тихо питаю.

— Він сказав, що вони знають про те, що сталося, проте Ігоря ще не знайшли…

— Він був у машині чи ні? — запитую, хапаючи її за зап'ястя.

— Дамір не знає… — розгублено відповідає. — Будь вдома, мені треба їхати, — йде до виходу, накидає пальто, взувається. — Я зв'яжуся з тобою, як тільки щось дізнаюся.

— Мамо? — раптом лунає голос доньки. — А чому ти плачеш?

— Трохи перенервувала... — намагаюся спокійно відповісти, обіймаючи її.

— Бувай, — говорить Аліса, грюкаючи дверима.

А я залишаюся зі своїми думками, намагаючись збагнути, що робити далі…