Розділ 20.2 Ігор

Ігор

Незабаром у Надійки концерт, приїжджаю до нової квартири, де сьогодні працівники все закінчили. Сподіваюся все встигнути до того, як їхати до школи. Вже хочу сюди переїхати. Звичайно, я сподіваюся, що Ніка скористається ключами, які залишилися в неї. В останній момент вирішив купити саме цю квартиру, а винаймаю поки що ту, яка ближче до Наді та Ніки. У машині вже чекають два гарних букети для моїх дівчаток.

— Все, — басить виконроб, підходячи до мене разом з дизайнером. — І перший, і другий поверхи готові.

— Так, — киває дівчина. — остання кімната повністю закінчена, — задоволено повідомляє. — Ходімо… — вони разом із виконробом починають показувати квартиру. — …ми постаралися зробити, як ви просили. Тут дві кімнати для гостей, — відчиняє перші двері, показуючи, що там, потім другі. Підіймаємось на другий поверх. Загалом, для мене весь цей ремонт не особливо важливий, мені не принципово, які будуть кольори чи меблі… Головне, щоб сподобалося… — Це господарська спальня, думаю, ваша дружина буде приємно здивована, бо не кожен чоловік знає, яким кольорам чи стилю віддає перевагу його жінка. Ви... — вона продовжує щось розповідати, а я згадую, як ми раніше мріяли з Нікою про велику, простору квартиру. Тоді я тільки починав свій бізнес і дозволити щось подібне не міг.

— А якою ти бачиш нашу майбутню квартиру? — запитую, коли вона закінчує свою розповідь про переклад тексту для невеликої дизайнерської фірми. Ніка ставить переді мною чай, сідає навпроти.

— Я? — мрійливо уточнює. Киваю. — Ну, вона має бути просторою, функціональною. Ти, — уважно дивиться на мене, — прихильник мінімалізму та затишку в одному флаконі, тому щось у цьому роді… Ще там має бути велика, світла кухня, з теплими відтінками, та…

— А спальня? — цікавлюся. — Іди сюди, — простягаю їй руку. Вона сідає мені на коліна, обвиваючи мою шию своїми тендітними руками.

— А спальня… — задумливо морщить носик. — Я хочу, щоб у спальні була своя ванна кімната, а ще... панорамний вид з вікна... — пару секунд думає і одразу ж додає: — Ну, це в ідеалі... Вона має бути затишною та сучасною одночасно. Там має бути частинка твоїх та моїх інтересів. Ти любиш швидкість, адреналін, машини...

— Тебе, — перебиваю.

— Мене, — сором'язливо посміхається. — А я люблю тебе, — змазано цілує у губи. — Спокійні кольори… в якомусь сенсі я твоя протилежність… Ще… я додала б відтінки синього чи блакитного… — ніжно каже. — Як твої очі…

— Ну, як вам? — вириває зі спогадів жіночий голос.

— Добре, — спокійно відповідаю.

— …ну й остання, — відчиняє двері в кімнату навпроти. — Дитяча. Думаю, ваша дочка буде в захваті, — посміхається, пропускаючи мене всередину.

— Сподіваюся, — тихо говорю рівним голосом.

Сподіваюся, що вони обидві захочуть тут жити й почуватимуться комфортно.

Приймаю роботу, підписую всі необхідні акти. За всією цією метушнею час летить непомітно. Вони віддають ключі, випроваджую робітників.

Треба завтра зайнятися переїздом.

Дивлюся на годинник…

— Чорт, — вже час виїжджати, за пів години розпочнеться концерт. Тут, звичайно, не так близько, як від мого орендованого житла, але хвилин за двадцять-п'ятнадцять доїду. Дороги в цей час розвантажені.

Виїхавши, вже перед першим світлофором розумію, що влип...

— Твою ж... — автівка не сповільнює хід, намагаюся прокачати гальма, але марно. Я ж ще годину тому на ній нормально їздив. Що могло статися з автомобілем за той час, що я розбирався з квартирою? Слава Богу, дорога майже порожня, машин небагато і людей попереду нема. Вмикаю аварійку, відчиняю вікно. Проїжджаю на червоний. Доводиться маневрувати. Швидкість велика… Розумію, що різко зменшувати не можна. Швидше хотів доїхати. Доїхав... З автомата перемикаюся на ручний режим ...

— Якого? — різко викручую кермо убік, коли на дорогу вискакують два придурки. Мене трохи заносить. Врізаюсь у дерево.

Темно...

Прокидаюсь, відчуваючи, як розколюється голова.

— М-м-м… — крекчу, розплющуючи очі, відразу намагаюся підвестися, але повертаюся назад у лежаче становище, відчуваючи біль у ребрах.

— Отямився, — чую нервовий голос Микити, повертаю голову. Поруч із ним стоїть Олег. — Ось дай мені відповідь. Тебе ременем безпеки користуватися вчили?

— Вчили, поспішав... — замовкаю на півслові, сідаю. — Яка година? — Уточнюю, згадуючи про концерт дочки.

— Шоста вечора, — відповідає Олег.

— Закінчуйте з перегонами, — тисне Микита. — Подумай хоч трохи про себе, хоча ні, подумай як мінімум про двох людей, які потребують тебе.

— Про них і думаю. У машині відмовили гальма, — спокійно повідомляю, знімаючи пов'язку з голови.

— Не чіпай, — просить. — У тебе хоч і легкий, але струс. Ребра трохи постраждали…

— Мені треба мотануться у справах, — перебиваю, насилу підповзаючи до дзеркала. Обличчя практично у нормі. Зараз мені чомусь абсолютно начхати на свій стан. — Де мій телефон? — микита приречено зітхає, але простягає смартфон. — Сів, — констатую. — Потрібно, щоб автівку перевірили. Я вранці їздив, все було нормально.

— Я вже доручив цю справу нашим фахівцям, її перевіряють, — перебиває. — Щойно будуть результати, повідомлять.

— Добре.

— Ти такий спокійний, — дивується Олег. — Тобі начхати, хто це зробив?

— Ні, — спокійно відповідаю. — Просто зараз у мене трохи змінилися пріоритети. Я повинен бути в іншому місці…

— Я відвезу, — перебиває Микита.

— Олег, — звертаюся до помічника, — їдь додому. Завтра наберу.

Прошу лікаря вколоти мені знеболювальне. Микита допомагає дійти до машини. Ми рушаємо з місця.

— А куди ти мене везеш? — запитую, згадуючи, що не казав, куди збираюся.

— До Ніки, — невдоволено відповідає. — Ти до неї сьогодні так поспішав?

Коротко розповідаю йому про ранкові плани, що не відбулися.