Розділ 20. Ніка

Ніка

Концерт розпочався, але настрій нижче плінтуса… Постійно перевіряю телефон, ще раз набираю, але так само безрезультатно…

— Ніко, — звертається до мене Віта. — Припиняй себе накручувати. Може, справді щось трапилося…

— Я і не сперечаюся з цим, — тихо обурююсь. — Але є телефон. Якби він хоча б поговорив із нею перед виступом, пояснив би все. І Надя, і я… ми б усе зрозуміли…

— Згодна… — подруга шумно видихає та дістає свій смартфон.

— Що ти робиш? — цікавлюся.

— Надійка ж після цього хлопчика? — киваю. — Зніму її виступ…

Віту переривають оплески після номера, і я чую голос ведучого:

— …зараз виступить учениця першого класу, Надія... — поруч починає в когось голосно блимати телефон, і я відволікаюсь. — …прошу привітати…

Усі в залі починають плескати, а ми з Вітою, мабуть, найголосніше, але це й не дивно…

Надійка окидає поглядом увесь зал, шукаючи очима Градова, уважно дивиться на порожнє місце поряд зі мною, але, не побачивши Ігоря, розгублено переводить свої очі на мене, посміхаюся.

Помічаю, як вона нервує, але через пару секунд моя дівчинка таки бере себе до рук, дивиться на мене й посміхається, починаючи з виразом:

«Подаруй мені аркуш великий та гарний,

Подаруй олівець на початку ти дня.

Подаруй свою посмішку, ніжність і ласку,

Щоб змогла малювати спокійно душа…

Розфарбую тебе я коханням безмежним,

Подарую тобі весь свій світ. Так і знай!

Ти є моє життя та безкрайній мій всесвіт

І про це ти, будь ласочка, не забувай!»

Вона його прочитала по-своєму… дуже емоційно… Але при цьому у мене всередині все стиснулося до болю, а до очей підступили сльози… Доки вона читала вірш, не зводила з мене погляду…

— Автором цього вірша, — з гордістю заявляє, — є моя мама!

Не стримую себе, даючи волю кільком сльозинкам, які таки котяться по моїх щоках. Всі обсипають мою принцесу оплесками, ми з Вітою посилаємо їй повітряні поцілунки, вона трохи нервує.

— Відео я тобі скинула, — шепоче подруга, коли Надійка йде зі сцени. — То був той вірш, який ти присвятила Ігореві?

— Так, — киваю, витираючи сльози.

— Відправ йому відео, — пропонує.

— Не дочекається, — фиркаю. — Якби він хотів побачити її виступ, то приїхав би чи хоча б подзвонив, попередивши про свою відсутність. Ти бачила, якою сумною вона була, коли не знайшла його серед присутніх? — вона киває. — Ну от і все! Настав час зняти мені рожеві окуляри та перестати сподіватися на диво, думаючи про Градова. З мене вистачить, правда... Раніше розраховувала тільки на себе, і все було добре... Всі його слова про кохання — брехня...

— Стоп-стоп-стоп, — каже Віта. — Ти про що? Він тобі зізнався?

— А що з того? — обурююся. — Як ти там казала? Чоловік повинен демонструвати почуття вчинками, а не язиком, що тріпається? Так от, я повністю з тобою згодна, — відчуваю неприємну гіркоту всередині, розуміючи, що Надійка, швидше за все, розчарувалася в ньому... — Вона на нього так чекала...

— І ти теж, — перебиває, доповнюючи мої слова.

Схрещую руки на грудях, повертаю голову до неї:

— І я теж... — неохоче зізнаюся. — Але як бачиш…

Нас перериває вібрація мого телефону, дивлюся на екран, тихенько відповідаю:

— Так, Тетяно Георгіївно, — трохи дивуюся дзвінку від класної керівниці дочки. — Щось трапилося?

— Ви не могли б підійти до кабінету, де перевдягали Надю? — просить.

— Так… — трохи загальмовано відповідаю, перебираючи в голові лише негативні моменти. — Зараз буду.

Вимикаюсь. Ми з Вітою швиденько залишаємо зал для глядачів, біжимо на підборах коридором, перед потрібними дверима стикаємося з викладачем.

— Щось трапилося? — відразу питаю.

— Розумієте, вона так несподівано втекла.

— Де Надя? — твердо перебиваю.

— Вона тут, — шепоче, показуючи рукою на кабінет. Смикаю за ручку, підбігши до дверей, але відчинити не вдається. — Вона зачинилася зсередини, — винно повідомляє. — До закінчення концерту ще пів години, — каже Тетяна Георгіївна. — А потім усі діти з батьками сюди збіжаться перевдягатися…

— Я вас зрозуміла, — нервово обриваю її, простягаючи сумку Віті. — Ідіть, ми розберемося.

Жінка йде, а я акуратно стукаю у двері:

— Наді-і-ійко, — ніжно тягну її ім'я. — Принцесо моя, відкрий, будь ласка, мамі… — прошу.

Чую за дверима її схлипи й у  самої голос починає тремтіти.

— Дівчинко моя, люба моя, — шепочу, але я впевнена, що вона чує. — Поговорімо?

— Ти мені не пробачиш... — каже, заїкаючись від сліз. Хоч якийсь здвиг… не мовчить, вже добре…

— Ну що ти… Що б ти не накоїла, менше любити я тебе не стану, — запевняю зі сльозами на очах. — Відкрий мамі, — прошу. — Я обіцяю, сварити не буду…

Двері відчиняються і перед нами з'являється моя принцеса в подертій чи то порізаній сукні, поки не можу зрозуміти... вся заплакана…

— Воно саме... якось... — тихо вимовляє, шморгаючи носом. Сідаю перед нею навпочіпки, подумки відходячи від шоку. — Я засмутилася і... — знову сльози, витираю їх своїми пальчиками з її лялькового обличчя. — Ось… — підіймає клапті сукні. — Ти мене тепер не любиш? — запитує, судорожно зітхаючи.

— Люблю, — відповідаю без роздумів. — Дуже сильно, — усміхаюся, ловлячи її погляд.

— Справді? — довірливо питає.

— Звичайно, — обіймаю її, притягуючи до себе. — А сукню ми нову купимо. Добре?

Киває, упираючись носом мені в шию.

— Мам, — шепоче. — Він же обіцяв прийти. А не прийшов...

— Ну, може в нього щось трапилося? — погладжую її по спині. А всередині така агресія бере, особливо коли приходить усвідомлення, що сльози моєї дівчинки через нашого так званого «татуся».

— Я на нього так чекала ... — зізнається.

— Т-ш-ш… — заспокоюю. — Все буде добре…