Розділ 19. Ніка

Ніка

Цілий день як на голках... Постійно лізуть у голову непотрібні думки. Приїде чи ні? Адже він сказав, що приїде. Чому я сумніваюся? Напевно тому, що вже сім годин вечора, а його все нема…

Сильніше стискаю телефон у руках.

— Мам, — гукає дочка, заходячи до мене у кімнату. — Приготуймо оладки?

— Ти хочеш? — запитую, підходячи до неї. Сідаю навпочіпки.

— Так, — усміхається, опускаючи свої маленькі долоні на мої плечі.

— Ну, ходімо, — встаю, обіймаю її. — Допомагатимеш. Біжи, діставай продукти.

Надійка радісно киває, тікаючи на кухню. Іду за дочкою.

Чому Ігор ніяк не виходить із моєї голови? Вже час перестати тішити себе ілюзіями… Добре, що Надя вже не питає постійно, чому Дід Мороз не забирає її листа. Вона просто вирішила поки не заглядати на балкон, щоб зайвий раз не засмучуватися.

Ну, не прийде й не прийде. Переживу якось.

Починаю готувати, слухаючи лепетання дочки про її однокласників. Вона допомагає зробити тісто. Коли перші оладки готові, Надійка лізе до холодильника за малиновим варенням, яке передала мама, і наливає його в піалу.

— Можна? — запитує, дивлячись благальним поглядом.

— Звичайно, — сміюся. Ставлю чайник. — Їж.

Коли тарілка починає порожніти з шаленою швидкістю, лунає дзвінок у двері. Надійка застигає з відкусаним оладком біля рота.

— Це хто? — зіскакує з місця, витираючи руки серветкою.

— Не знаю, — знизую плечима. — Піду подивлюсь.

Підходячи до дверей, розумію, що найімовірніше це Градов. Відкриваю, як завжди забувши подивитися в вічко.

— Привіт, — переді мною стоїть Ігор з коробочкою та квітами. — Це тобі, — простягає букет.

— Дякую, — загальмовано вимовляю, але майже одразу беру себе в руки. — Не варто було.

— Варто, Ніка, — обрубує.

— Я гадала... ти вже не приїдеш... — тихо зізнаюся, його губи чіпає легка посмішка.

— Я ж обіцяв, — перебиває.

— Ігорю! — чую позаду себе захоплений голос Надійки.

— Привіт, принцесо, — усміхається їй. — Це тобі, — простягає коробку.

Вона заворожено відкриває та посміхається:

— Заварні… — здивовано підіймає на нього свої великі блакитні очі. — А як ти здогадався? — цікавиться.

— Сам їх обожнюю, — він так уважно дивиться на неї, ловлячи кожну емоцію.

Дочка продовжує здивовано дивитись то на тістечка, то на Градова.

— Збіг? — задумливо питає, Ігор знизує плечима, моє маля переводить тему, відчуваючи незручність. — А ми якраз оладки робили, — одразу видає йому. — Чай будеш? — цікавиться, він киває.

— Проходь, — запрошую його до квартири, трохи відходячи від входу.

Заходимо на кухню, Надя зосереджено розкладає тістечка на тарілочку. Підходжу до плити, викладаю оладки зі сковороди.

— Ти ж пам'ятаєш, що в мене виступ у п'ятницю? — раптом запитує у Градова, подаючи мені чашки.

— Звичайно, — відповідає, а Надійка бентежиться.

— У вас із мамою будуть сусідні місця, — розповідає, сідаючи навпроти нього. — У третьому ряду... — Градов киває, а дочка, окрім майбутнього концерту, починає ділиться з ним усім... Як погостила у бабусі з дідусем пару днів, як постійно лається і мириться з тим самим хлопчиком у школі...

Ігор з таким інтересом її слухає, ставлю перед обома чашки з чаєм, і вони в один голос вимовляють:

— Дякую! — переглядаються посміхаючись.

Вечір проходить у такій теплій обстановці, вони весь час балакають, а я з цікавістю спостерігаю за всім цим… за задоволеною дочкою, яка розквітає, коли Ігор щиро чимось цікавиться у неї або уточнює якісь нюанси.

Ловлю себе на думці, що мені давно не було так добре.

Ілюзія сім'ї…

Три години пролітають непомітно, ми розуміємо це, коли доня починає позіхати, але при цьому вона намагається стоїчно триматися, продовжуючи розмову. Надя сідає до мене на ручки, посвячуючи Ігоря в індустрію мультфільмів:

— Потрібно буде з тобою подивитись «Холодне серце», — позіхає, умащуючись зручніше, вкладає голову на моїх грудях. — Там такий сніговик прикольний... — її мова поступово сповільнюється, слова плутаються, а по усмішці Градова розумію, що, мабуть, очі теж заплющуються. — …і він… мало не розтанув… допомагав…

Вона замовкає.

— Заснула, — каже Ігор, дивлячись на нас. Вже хочу встати з нею, щоб занести до кімнати, але Градов зупиняє. — Давай я? — запитує.

— Ти впевнений? — трохи дивуюся його пориву.

— Так, — підходить, акуратно бере її з моїх рук. — Яка вона тендітна, — обережно видихає, не зводячи з неї очей, ніби вона може зламатися в його руках, якщо він зробить хоч один неправильний рух. — Куди?

— Її кімната перша, — йду вперед, показуючи шлях, розстеляю постіль. Він дбайливо укладає доньку. Вкриваю ковдрою. — Ідемо? — цікавлюся.

Виходимо, прикриваю двері до дитячої.

— Мені, мабуть, час? — запитує, дивлячись мені прямо в очі.

— Мабуть, так... — відповідаю, відчуваючи, як від такого пильного погляду розносяться мурашки по тілу.

Градов накидає куртку, взувається. Мовчки відчиняє двері, йду за ним по п'ятах. Перед тим як вийти, він різко обертається, і я мало не врізаюсь у його груди.

— Бувай, Ніка, — шепоче, нахиляючись до мене, відчуваю його подих на своєму обличчі.

Прикриваю очі, збираючи себе до купи, але наступної ж секунди відчуваю його руку на своїй шиї, а чоловічі губи несподівано починають зминати мої. Він так ніжно цілує, що я піддаюся цьому хвилинному бажанню, забуваючи, як дихати. Мої долоні повільно ковзають по його плечах. Усередині все ніби горить, коли він притискає впритул до себе.

— Бувай, — шепоче на вушко, важко дихаючи. — Люблю тебе, — ніжно каже, а я впадаю у невеликий ступор.

Не чекала від нього почути такі слова… особливо зараз…

Дивлюся в його блакитні очі, голос ніби зник, та й загалом здатність вести адекватний діалог випарувалася.

Він робить пару кроків, виходячи з квартири, а мені стає холодно. Ігор усміхається, мовчки йде, спускаючись сходами.