Розділ 18.2 Ніка

Ніка

— Мам, — гукає дочка, вкладаючись на ліжку. Вкриваю її. — А Ігор до нас у гості прийде? — цікавиться.

— Не знаю, — знизую плечима, посміхаючись. А сама згадую сьогоднішній день. Може, справді варто впустити його в наше з Надійкою життя? — А ти хочеш?

— Так! — емоційно відповідає. — Дуже! Давай його запросимо?

— Ми обов'язково про це поговоримо, але після твого концерту, — спокійно вимовляю, цмокаючи її в щічку. — Добре?

— Так, — погоджується. — Мамо, — уважно дивиться на мене. — А тобі Ігор подобається?

Ух ти! Оце питання пішли... Зараз не можу зорієнтуватися і швидко їй відповісти... А Надійка чекає, не зводячи з мене свій допитливий погляд ...

— Думаю, він подобається багатьом, — ухильно відповідаю. — Ігор достатньо симпатичний чоловік.

— Так подобається чи ні? — запитує, хмурячи свої брівки.

— Я вже сказала – як чоловік він досить привабливий, а як людина... — замислююсь, підбираючи слова. — Я його не бачила надто довго. Він міг сильно змінитись за цей час. Зараз ми з ним рідко спілкуємось.

— Мам, — перебиває. — Так чи ні?

— Скоріше так, аніж ні, — відповідаю, відчуваючи, що це може тривати без кінця-краю.

— Отже, так, — задоволено каже.

— А що там із віршиком? — перевожу тему. — Вивчила? Виступ вже у п'ятницю.

Трохи переживаю з цього приводу. Вона вирішила вчити його самостійно. Я допомогла їй спочатку розібрати всі слова, хоча їх там небагато, але для дитини... достатньо... Частину вона вивчала з мамою, але загалом усе намагається зробити сама.

Мені здається, я переживаю більше саме через майбутню присутність Градова на цьому святі.

— Вивчила, — усміхається. — Мам, — підводиться, стаючи навколішки. Ковдра знову сповзає. — А можна я його запрошу на свій день народження? — цікавиться, дивлячись на мене блакитними очками, що горять.

— Якщо ти хочеш…

— Хочу! — радісно перебиває.

— Лягай, — м'яко прошу. — Це твій день народження, — знову вкриваю. — Тож і гостей обирати тобі.

— Дякую, — задоволена, повертається на бочок, гладить свого великого плюшевого зайця, що сидить поруч із ліжком біля узголів'я. — На добраніч, матусю.

— І тобі, — вимикаю світло, залишаючи тільки світильник на столі. Сідаю поряд, а вона вже починає солодко сопіти, поступово засинаючи.

Крадусь навшпиньки, намагаючись максимально тихо вийти з дитячої кімнати.

Наступного дня, ввечері, після того, як ми з дочкою поїли, мій телефон почав розриватися. Знов невідомий…

— Так? — відповідаю, ставлячи посуд у раковину.

Подумки я вже знаю, хто на іншому кінці...

— Привіт, — голос Ігоря змушує лишити посуд. — Як ви?

— Дякую, нормально, — відповідаю досить формально, але це правда.

— Можна я до вас заїду? — цікавиться, а я трохи дивуюсь.

Усуваю смартфон від вуха, дивлюся на екран.

— Це точно ти, Градов? — уточнюю. Щоб він питав, а не просто робив те, що вважає за потрібне, це щось новеньке.

— Я, — сміється, і на моїх губах сама по собі розквітає посмішка.

— Сьогодні не варто, — відповідаю і відразу ж додаю: — Надійка вже скоро лягатиме спати. Завтра рано до школи.

Мені чомусь не хочеться, щоб він мав думки, ніби я не хочу його бачити. Якщо чесно – хочу… Дуже.

— А завтра? — запитує. Мовчу, думаючи над відповіддю. Все ніяк не можу вирішити… чи варто його впускати у наше життя? — Ніка-а-а… — його голос здається таким ніжним, коли він тягне моє ім'я.

Відповідь сама собою зривається з моїх губ:

— Можна… — видихаю. — Але тільки не так пізно, — квапливо додаю.

— Добре, — чую у його голосі нотки задоволення. — Після роботи одразу до вас.

— Для Наді сюрприз буде, — тихо вимовляю.

— Що вона любить? — несподівано цікавиться. Ігор не перестає мене дивувати.

— Солодке, Градов, як і ти. Вона справжнісінька ласунка.

— Зрозумів, — усміхається.

— До завтра?.. — чи то питаю, чи то стверджую… А що як не приїде? Відчуваю всередині невеликий смуток, не хочу закінчувати нашу розмову.

— До завтра, — м'яко вимовляє, а я відчуваю, як моє серце шалено колотиться всередині.

Завершую дзвінок та одразу забиваю його номер у телефонну книгу.

— Мама! — підбігає Надійка. — Я готова. — постає переді мною в новій піжамі, яку їй подарувала Віта пару місяців тому. Ми її прибрали в шафу й забули, а при переїзді знайшли та вирішили терміново скористатися, інакше за пару місяців вона може стати маленькою. — Можна я додивлюся мультик, а потім відразу спати? — просить. — Там залишилося лише сім хвилин до кінця, — обіймає. Хитрюга, бо знає як мене вмовити.

— Можна, — нахиляюся, цілуючи її у маківку.

Вона, як і обіцяла, дивиться мультик і лягає спати, а я чомусь нервую, особливо коли згадую про те, що завтра до нас приїде Градов…