Розділ 18. Ніка

Ніка

— Ну ж бо! Стрибайте! — підбадьорливо кричить дочка, дивлячись, як ми заходимо на батутну арену.

Іду слідом за Ігорем.

Бортик перескакує якась дитина, злегка зачіпаючи мене, і я, не втримавши рівноваги, падаю на сусідній батут.

— Вже вважається, що я пострибала? — лежачи питаю у Надійки.

— Ну ма-а-ам, — обурено тягне, стрибаючи на сусідньому батуті. — Потрібно як я, — перестрибує до мене. — Давай руку.

Допомагає підвестися. Починає стрибати на своєму колишньому місці, і я, наслідуючи її приклад, перескакую слідом за нею.

Мені здається, чи Градов трохи розгублений?

— Ну ж бо, Ігорю! — невдоволено кричить йому дочка. — Стрибай!

Задумливо чухає потилицю:

— А він мене витримає? — цікавиться, із сумнівом оглядаючи сусідні невеликі батутні відсіки.

— Звичайно! Ну ти прямо як мама, — підстрибує до нього, а я ловлю красномовний погляд від Ігоря. — Якби не витримав, тебе не пустили б, — моя малеча дивиться по сторонах. — Я зараз.

Стрибає по батутах, завертаючи за одну з перешкод. Якщо чесно, дочка своїми великими очима, що горять, моментально підняла мені настрій.

— Градов, ти серйозно? — дивуюсь, стаючи на борт, підходжу до нього.

— Знаєш, — кривиться. — Не дуже хочеться порвати один із батутів і налякати дітей.

— Ти, звичайно, немаленький, але гадаю, батут витримає таке випробування, — усміхаюся, оглядаючись. — Тут є страховка, — заспокоюю його. Чоловіча брова запитливо злітає нагору. — Що? — обурююся. — Коли Надійка вперше мене сюди притягнула, я уточнювала це питання, — підходжу до нього, зустрічаючись із його пронизливим поглядом. — Мені на нього відповів один з інструкторів, показавши, що під батутами знаходиться своєрідна подушка безпеки.

— Ніка, — каже, роблячи кілька кроків до мене. — Може…

— Градов, — видихаю, відчуваючи, як його аромат починає мене огортати. — Не квап події, — усмішка сходить з мого обличчя, серце починає сильніше битися. — Давай почнемо з батутів та концерту доньки, що буде незабаром. А про решту подумаємо потім. Добре?

— Ігорю! — перериває наші дивоглядки голос Наді. Роблю кілька кроків назад. — Дивись!

— Доброго дня, — каже незнайомий чоловік, стрибаючи до нас слідом за дочкою.

— Доброго, — вимовляємо в унісон із Градовим.

— Юна леді, — чоловік вказує на Надю, — розповіла про ваші страхи. Не переживайте... — починає читати лекцію Градову про те, що йому нема про що хвилюватися і батут його витримає. — …ну як, спробуєте? — пропонує.

— Гаразд, — усміхається, дивлячись на Надю, і стрибає до неї. Вона заливається сміхом, трохи ніяковіє, стаючи на борт.

— Дякую, — радісно звертається моє маля до інструктора.

— Будь ласка, — посміхається, а потім переводить свій погляд на Ігоря. — У вас дуже дбайлива дочка.

Настрій Надійки різко псується, щаслива посмішка випаровується, а носик починає червоніти – так завжди відбувається перед тим, як вона починає плакати.

— Він не мій тато, — сумно каже, стаючи на борт, і тікає убік до якоїсь перешкоди.

— Вибачте, — каже чоловік. — Я не хотів…

— Нічого, — перебиваю. — Все гаразд.

Інструктор іде, Ігор підходить до Наді, а я слідом за ним.

— Вона там, — вимовляє одними губами, показуючи поглядом у потрібний бік.

Пропускає мене до неї.

— Ну, ти чого? — питаю м'яко дочку, сідаючи поряд.

— Мам, — хлюпає носиком, розтираючи долонями сльози по обличчю. Тягнеться до свого кулончика, який захований під водолазкою. — Дід Мороз не забирає мого листа… бо тато не хоче таку дочку, як я?

— Ну що ти, — обіймаю, міцно притискаючи до себе. — Як можна не хотіти таку чудову дівчинку? Ти ж у мене найкраща, — заспокоюю, цілуючи в верхівку.

— А Ігор може стати моїм татом? — несподівано питає, чим приводить мене до невеликої розгубленості.

— Сонечко… — підвисаю, намагаючись збагнути. — Розумієш, все не так…

— Принцесо, — вклинюється в розмову Градов, і зараз я вдячна йому за це. — Звала нас із мамою на батути, а сама втекла, — усміхається. — Ідемо стрибати, — каже, і дочка відсторонюється від мене, здивовано дивлячись на Ігоря. Він простягає їй руку, і моє маля несміливо вкладає свою маленьку долоньку.

Вони починають стрибати на сусідньому батуті.

— Дивись, як я високо можу! — радісно кричить, повністю заспокоївшись за кілька хвилин. — Мамо, йди до нас! — кличе.

Встаю з місця та приєднуюсь до них. Якщо чесно, коли я була вагітною, я часто собі уявляла, що помирюся з Градовим і ми разом піклуватимемося про дитину, проводитимемо ось так час, я навіть була готова пробачити його… хоча, якщо бути до кінця відвертою… вже давно пробачила… напевно…

У Наді так світяться очі, що я всерйоз замислююся про присутність Ігоря у її житті.

На батутах час пролетів швидко та… та весело… здавалося, що все так природно, наче так і має бути…

Один за одним ідемо до виходу. Надійка біжить попереду, емоційно розповідаючи про свої враження.

— Ой! — скрикую, втрачаючи рівновагу, послизнувшись на борту. Готуюся до падіння, як раптом чоловічі руки обвивають мою талію, притягуючи назад. Обертаюся. Градов міцно тримає мене. Його близькість сп'янює, я несвідомо розслабляюся в його руках, хоча серце б'ється з божевільною швидкістю. — Дякую… — розгублено кажу.

— Мамо, Ігорю! — радо кличе нас донька, а як тільки звертаємо на неї увагу, вона відвертається зі словами: — Все, не дивлюся, не дивлюся.

Зазвичай, коли ми дивимося мультики або якийсь фільм по телевізору, якщо там цілуються або обіймаються, вона починає бентежитися чи тікати, я їй жартома можу заплющити долонею очі, щоб доки момент не закінчиться, вона не дивилася.

Усуваюсь від Градова.

Повертаємося за столик до незадоволеної Віти та такого ж Микити. Надійка емоційно розповідає подрузі, як вона провела з нами час, а в Ігоря починає розриватися телефон, але він його відключає, чим дуже дивує мене. Ловлю на собі його погляд і перемикаю всю свою увагу на дочку.