Розділ 17.2 Ніка

Ніка

— Ніко! — чую голос Ігоря. Він наганяє мене, коли я майже спустилася зі сходів.

— Що? — скрикую, обертаючись. Тяжко дихаю, дивлячись на нього. Але через сльози картинка розпливається. Видихаю, беручи себе в руки. — Мені треба все обміркувати, — заспокоївшись, кажу, спираючись на поручні.

— Ми обіцяли Наді, що проведемо з нею час, — спокійно каже, підходячи до мене.

Рвано дихаю, намагаючись зібрати до купи всі свої думки, які постійно суперечать одна одній. Я не знаю, що чекати від Градова. Боюся його можливих вчинків, знаю, це неправильно. Але я не можу так… у вир із головою…

— Ігорю, я…

— Я тебе почув, — обриває. — Але гадаю, що заради доньки ми зможемо оголосити перемир'я хвилин на двадцять, — каже, стаючи навпроти. — Послухай, я розумію, як все виглядає зі сторони. Якщо ти думаєш, що мені на вас начхати, ти глибоко помиляєшся. Тобі потрібен час? Добре я почекаю. Але я хочу спілкуватися з Надійкою. Хочу, щоб вона знала, хто її батько.

Мої очі округлюються, не чекала від нього таке почути. Дочку у все це я поки що боюся втягувати. Вона швидко прив'яжеться до нього, якщо вже не прив'язалася... Підходжу ближче.

— Ти розумієш, що вона не іграшка? Відмотати назад не вийде, — шепочу тремтячим голосом, дивлячись у його блакитні очі. — Надя вже до тебе починає прив'язуватись. Якщо ти потім вирішиш раптово зникнути з її життя, вона…

— Я нікуди не зникну, — впевнено обриває, підходячи майже впритул, відчуваю, як його дихання торкається мого обличчя. — Ніка...

— Пробач, — ледь чутно говорю. — Але мені поки що важко в це повірити… Мені треба у вбиральню, — шепочу, опускаючи голову. — Привести себе в порядок, — розвертаюся, продовжуючи спускатися сходами.

— Хочу тебе попросити, — каже мені в спину. — Відповідай на мої дзвінки. Обіцяю, через дрібниці дзвонити не стану, але мені потрібно знати, що у вас все гаразд, — його слова звучать так щиро, я навіть трохи гублюся, обертаюся. — А то буду вас постійно напружувати своїми візитами, — посміхається.

— А ти знаєш, де ми зараз живемо? — здивовано питаю.

— Вже знаю. Але нам треба вирішити, що робити далі… — його тон досить твердий і безкомпромісний, але він все одно намагається добирати слова. — Поки ти думатимеш.

— Гаразд, — видихаю. — Дай мені пару хвилин, я приведу себе в порядок і підемо до Наді. Щодо дзвінків… добре. Відповідатиму за можливості, — спокійно кажу. — До твоєї більшої участі в нашому з дочкою житті я поки що не готова, — чесно зізнаюся.

— Вона запрошувала на виступ…

— Я не проти, — перебиваю. — Вона чекатиме на тебе.

— І ще, — каже, а я дивуюся його наполегливим запитанням. — Щодо інших мужиків я не жартував, — суворо каже, підходячи до мене.

— Ця частина мого життя — не твоя турбота, Градов, — приходжу до тями після такого нахабства. — Тебе ж не цікавила моя думка з приводу твоїх баб, — замовкаю, відчуваючи напругу, що зростає. — Не проси від мене більшого. Поки що це максимум, на який я зараз погоджуюся.

Іду до вбиральні. Зачиняю двері, підходжу до дзеркала.

— На що ти перетворилася? — шепчу одними губами, дивлячись на свій виснажений стан. У руці щось неприємно коле. Одна долоня досі стиснута в кулак. Ключі залишили червоні мітки на долоні. — Дідько! — зовсім про них забула. Потрібно буде віддати. Прибираю їх тимчасово в кишеню, вмиваюся, приводжу себе до ладу й виходжу.

Знаходжу у коридорі Градова. У напружувальному мовчанні повертаємось до дитячого центру. Підходимо до столика.

— Ти як? — запитує Віта, підходячи до мене.

— Нормально, — спокійно відповідаю. — Де Надійка?

— Он, — киває у бік ігрової зони. — Познайомилася з дівчинкою, побігла кататися з нею на гірках.

— Добре, — киваю, ловлячи на собі допитливий погляд Ігоря, і сама не розумію, чому починаю перейматися, повертаюся до розмови з Вітою. — Зачекаємо.

Хвилин п'ять сидимо мовчки, періодично переглядаючись. Доня підбігає, помітивши наше повернення.

— Ви вже поговорили? — радо цікавиться, дивлячись на нас із Градовим палким поглядом.

— Так, — усміхаюся.

— Ідемо стрибати?

— Ідемо, принцесо, — каже Градов, встаючи з-за столу. Підіймаюсь слідом за ним.

Надя радісно скаче попереду, періодично озираючись на нас.

— Вибачте, — зупиняє нас молодий хлопець, коли ми підходимо до батутів. — Вам необхідно роззутися.

— Звичайно, — відповідаю та знімаю взуття, залишаючись у шкарпетках.

Градов робить те саме. Посміхаюся, крадькома помічаючи, як він розмовляє з Надійкою, а та белькоче йому щось про свою нову подругу, уважно спостерігаючи за його реакцією… Вона ніби промацує його. Намагається зрозуміти, як поводитися з ним, шукає рамки дозволеного. Ця випадкова картинка розчулює й змушує задуматися про те, як дійсно буде краще для неї.