Розділ 17. Ніка

Ніка

— Дядю Ігоре? — Надійа округлює очі, явно не чекаючи його побачити. — Привіт ... — трохи бентежиться.

— Привіт, принцесо, — усміхається їй, а в неї очі загоряються. — Ми ж домовлялися без "дядю".

— Я пам'ятаю, — переводить свої блакитні очі на мене. — Мам, можна? — запитує, дивлячись на свій коктейль.

— Можна, — киваю.

Вона підходить до мене, не зводячи погляду з Градова, притягує напій і робить пару дрібних ковтків.

— А чому ти тут? — з цікавістю запитує моя мала. А питання, до речі, досить правильне. Мені б теж хотілося знати відповідь на нього.

— Мені треба поговорити з твоєю мамою, — заявляє. Йому потрібно, а мені ні. Але через присутність дочки не можу огризнутися. Роблю пару ковтків чаю, ковтаючи не лише рідину, а й своє невдоволення. — Ти не проти, якщо ми з нею відійдемо ненадовго?

— Ні, — усміхається. Від такої швидкої та однозначної відповіді своєї малечі мало не похлинулася, відставляю чашку. — Ви з мамою потім пострибаєте зі мною на батуті? — цікавиться, дивлячись то на мене, то на нього.

— А в мене спитати не хочете? — не витримую.

— Мамочко, ну будь ласка, — просить, складаючи ручки в благальному жесті.

А що вдієш, якщо найулюбленіше місце у неї у всьому дитячому центрі — це батути. Шумно видихаю.

— Я пострибаю, а ось що стосується Ігоря, — говорю, невдоволено дивлячись на нього. Сподіваюся, що він відмовить моїй дівчинці... — не знаю, — знизую плечима. — Якщо чесно, не можу уявити тебе стрибаючим на батуті.

— Будь ласка… — дивиться на Градова так само, як і на мене дивилася… по собі знаю, що відмовити їй складно.

— Добре, — посміхається. — Розвіємо мамині уявлення.

Моє маля радісно плескає в долоні, посміхається.

— Надійко, — м'яко звертаюсь до дочки, беручи її за ручки. — Ми скоро. Слухайся тьотю Віту. Добре?

— Добре, — бадьоро киває.

— Микит, — звертається до свого друга Градов, той простягає йому ключі. — Ходімо?

Встаю, дочка тікає далі грати. А Ігор приводить мене до якогось кабінету на третьому поверсі.

— Кажи, що хотів, — намагаюся максимально відсторонено говорити. Спираюся на край столу, схрещуючи руки на грудях. — Давай швидше з усім цим закінчимо.

— Чому ти втекла вранці? — запитує, стаючи навпроти мене.

— Не хотіла незручностей... — відповідаю. А сама пам'ятаю, як промайнула шалена думка про те, щоб лишитися.

— Яких незручностей, Ніко? — починає заводитися, але поки що стримується.

— А ти хотів, щоб я лишилась? — запитую, трохи підвищуючи голос.

— Так, — твердо й без роздумів відповідає.

— Навіщо, Ігорю? — усуваюсь від столу, роблячи крок назустріч. — Щоб твоя наречена нас застала? Ти скоро одружишся. Отямся! А мені треба було лишитися?

— Та немає в мене жодної нареченої. Немає! — бачу, як його терпіння починає закінчуватись. Шумно видихає. — У мене з Лікою нічого немає, — карбує. — І пропозиції я їй ніякої не робив.

— А навіщо ти до неї зірвався, коли був у нас? — голос зрадливо зривається, нерви потроху здають. Не готова була до таких розмов сьогодні. — Це ж вона дзвонила? Навіщо вона приходила до тебе вранці, якщо між вами нічого немає?

— Ніка, мила моя, — бере себе в руки, підходячи ближче. — У мене з нею нічого немає вже майже кілька місяців.

— Виходить, було? — перебиваю, відчуваючи ревнощі.

— Було, — його тверда відповідь трохи протверезила мене. — Ми з нею просто переспали кілька разів. Про жодні стосунки й мови не йшлося...

— Просто переспали? — здивовано перебиваю. — Як у тебе все просто… — сумно посміхаюсь…

— Я не знаю, звідки в її голові взялося все це безглуздя з весіллям, — зауважую, як на його вилицях починають грати жовна.

— А хто знає? — огризаюсь. Мені так все це неприємно та огидно, хоча якщо вірити його словам… він був з нею ще до нашої зустрічі… Відводжу погляд, дивлюся на білі аркуші А4, акуратно складені стопкою на столі… Намагаюся зачепитися думками за що завгодно, аби заспокоїтися…

Я не знаю, вірити йому чи ні… Я повністю заплуталася. Обіймаю себе руками, відчуваючи холод.

— Ніко, — привертає до себе мою увагу. — Повір мені…

Між нами десь пів метра, він хоче підійти, але я виставляю руку вперед. Адже знаю, що якщо він наблизиться, можу не стримати свої емоції...

— Ігорю, не треба... — кажу, а подумки починаю себе проклинати.

— Добре, — стоїть на місці, не роблячи більше спроб. — Я розумію, тобі потрібен час.

— Ти маєш рацію, — відсторонено погоджуюсь, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Він мені потрібен…

Після довгих секунд мовчання Ігор порушує тишу першим:

— Візьми, — несподівано бере мою руку, вкладаючи в долоню ключі з якимось брелоком.

— Це... — починаю мимрити,Мямлю, поки нічого не розуміючи.

— Це ключі від моєї нової квартири, — м'яко пояснює. — Там написана адреса, — дивлюся на брелок, а на ньому гравіювання... — Як будеш готова...

— А якщо не буду? — перебиваю.

— Я хочу бути у вашому житті, подобається тобі це чи ні, — впевнено, але разом з тим якось м'яко заявляє, погладжуючи великим пальцем зап'ястя моєї руки. — І я в ньому буду.

— Вибач, але ні, — роблю кілька кроків назад, крутячи головою. Він відпускає мою руку. — Не будеш, — голос починає зрадливо тремтіти. — Ти думаєш про себе, не про нас... Ти захотів, і всі повинні підкоритися... Ні. Так не буде. Я так не хочу.

— Ніка, це не забаганка, — стверджує, суворо дивлячись мені в очі. — Я налаштований серйозно.

— Сім років тому ти теж казав, що налаштований серйозно, а я як дурепа вірила… — вимовляю ледве чутно, відчуваючи, як з очей зривається кілька сльозинок, стримую себе з останніх сил, стискаючи кулаки, відчуваю біль в одному з них. Дихати стає важче, усередині все ніби стискається до краю. — Я не хочу гадати, постійно думаючи, правду ти говориш чи ні, — відходжу ще на кілька кроків до дверей, відсторонюючись від столу. У цей момент, дивлячись у його блакитні очі, я чітко усвідомлюю… може, я й люблю його, але… — Я більше не вірю тобі, Градов, — тремтячий шепіт зривається з моїх губ, розвертаюсь та вибігаю в коридор. Дихати виходить через раз, але я все одно йду швидким кроком до службових сходів… відчуваю, як усередині все починає палати, а сльози хаотично котяться по обличчю…