Розділ 16.2 Ніка

Ніка

— Здалося, мабуть, — відмахується.

— Ти про що? — обертаюся, але нічого не бачу.

— Пам'ятаєш, до тебе приходив чоловік… — запинається, щось згадуючи. — Микита, здається, — киваю. — Здалося, що його побачила. Але навряд, — відмахується. — Що йому тут робити?

Трохи напружуюсь. Не хочу зараз думати про Ігоря.

— Може, поїдемо кудись в інше місце? — запитую, розуміючи, що бачитися з друзями Градова стає якоюсь поганою звичкою.

— Ти через нього? — дивується. — Не хвилюйся, все буде нормально. Якщо він зайде сюди, ми обов'язково дізнаємося про це, — запевняє. — Розказуй, у тебе що трапилося? — схвильовано питає. — А то я дивлюся, новини є не тільки в мене.

— Та нічого… — роблю ковток чаю. — Просто не хочу зараз стикатися з минулим. Надійка теж нещодавно таке витворила...

— Що саме? — усміхається, обертаючись, дивиться на батути, де дочка почала грати з якоюсь дівчинкою. — Вона у тебе кмітлива.

— Вона поставила мене в глухий кут своїм листом Діду Морозу. Уявляєш?

Розповідаю про вміст листа, періодично поглядаючи на свою принцесу. Повністю поринаю в спілкування з подругою, яка уважно слухає, іноді щось уточнюючи.

— Прям так і написала? — дивується.

— Так, — відповідаю, відкидаючись на спинку стільця. — І зараз цей лист висить на балконі, а я не знаю, що з ним робити. Може, ти маєш хоч якісь ідеї.

— Маю, — задумливо каже. — Але ти на них не погодишся, — нервово посміхається. Запитливо дивлюся на подругу. — Гаразд, — видихає. — Тільки ти спочатку хоча б просто вислухай. Вирішувати лише тобі. Це просто ідея. Добре?

— Домовилися, — подаюсь уперед.

— Надя ж попросила просто тата... — Дивиться на мене, думаючи, чи варто продовжувати, чи ні. — Але ж не обов'язково біологічного.

— Ти зараз серйозно? — дивуюсь.

— Абсолютно. Ти тільки подумай, ти можеш у кого завгодно закохатися, а Надійка прийме його з розкритими обіймами. Головне, щоб він добре ставився до неї, тоді вона почне вважати його татом… І ти зможеш влаштувати своє особисте життя. А від Діда Мороза можна надіслати відповідь, написавши, що такі бажання виконуються поступово, це не відбувається по клацанню пальців, але протягом цього року він дуже намагатиметься, щоб у неї з'явився тато, — продовжує мовити. — За рік цілком реально збудувати стосунки. Давай знайдемо тобі нормального мужика, — дістає свій телефон. — То які у тебе будуть побажання?

— Жодних, — мотаю головою. — Пізно шукати… — осікаюсь. Ну от не хочу зараз займатися пошуками чоловіків. Один Градов у голові крутиться.

— Чекай-чекай, — присувається ближче. — У тебе щось було з колишнім? Ну, з біологічним батьком Надійки? — мовчки заплющую очі, шумно видихаючи. — Ти серйозно?! — шоковано вимовляє. — Може, бажання Наді все-таки здійсненне?

— Навряд... — дивлюся на подругу. — Це була випадковість… Про яку краще забути.

— Чому? Мені здається, ти не дуже хочеш забувати про вашу… кхм… випадковість, — робить висновок. У чомусь я з нею згодна. Забуду я нашу ніч ще не скоро.

— Віта, одного разу він уже пограв зі мною, другого я не хочу, особливо з огляду на той факт, що зараз у все це буде втягнута моя дочка.

— Ваша, — посміхається, виправляючи мене.

— Моя, — злюся. Дивлюся на Віту, яка нарешті береться до трапези. — Може, ти й маєш рацію.

— Ти про що? — насторожено запитує, підіймаючи очі, відривається від їжі.

— Якщо подумати, — починаю міркувати, — твоя ідея має право на існування. Я молода дівчина, маю гарний вигляд. Напевно, мені справді потрібен чоловік. Клин клином вибивають. Можливо, мені підійде такий древній метод. Хто його знає? — знизую плечима. Звичайно, про жодні стосунки поки й мови бути не може. Схожу на одне-два побачення і на цьому все… як завжди… Я знаю себе, підсвідомо шукатиму схожість з Ігорем. Ні до чого хорошого мене це зараз не приведе. Віта залишить на кілька місяців моє особисте життя у спокої, а там побачимо. Єдине, що я, можливо, зроблю, то це відповідь від Діда Мороза для Надійки. Потрібно лише придумати, що написати, щоб вона не розчарувалася, а із задоволенням написала нового листа. — Може й варто розглянути твій варіант? Які там у тебе є кандидати для мене?

— Я зараз комусь розгляну, — гарчить позаду мене знайомий голос, а я дихати припиняю. — Навіть не думай про це.

— Градов, — видихаю, поступово приходячи до норми. Він сідає на сусідній стілець. — Як ти тут опинився? — запитую.

— А он, — невдоволено киває Віта кудись убік, — друг, мабуть, допоміг. Так?

— Вітаю, — підходить Микита. Сідає поряд із Вітою. Вона гидливо пирхає.

— Давно ви тут? — запитую, відкидаючись на спинку стільця.

— Достатньо, — гарчить Градов.

— Ми, мабуть, підемо, — кажу, кидаючи погляд на подругу. — А ви розважайтеся.

Починаю вставати, Ігор несподівано хапає мене за зап'ястя, не даючи підвестися.

— Я покличу охорону, — вклинюється Віта, вставши з місця.

— Думаю, охорона вам не допоможе, — спокійно каже Микита.

— Гаразд, охорона не допоможе, звернемося в поліцію, — робить висновок подруга, беручи в руки телефон.

— Дай їм кілька хвилин, — просить Микита. Вона дивиться на мене. Поки я не бачу сенсу у правоохоронних органах, тільки Надійку налякаємо...

— Добре, почекаємо, — сідає назад, невдоволено схрещуючи руки на грудях.

— Відпусти, — напружено шиплю, а всередині все завмирає, коли дивлюся в його блакитні очі.

— Ну ні, люба, — твердо вимовляє кожне слово. — На цей раз ми з тобою поговоримо.

— Не думаю, що тут, — обводжу поглядом дитячий центр, — вдале місце для цього.

— Ну, а де? — запитує, бачу, як жовна починають грати на його вилицях. — Якщо ти постійно від мене тікаєш.

— Я роблю так, як буде краще для всіх, — випалюю.

— Ти робиш так, — подається ближче до мене, — щоб я зовсім не брав участі у вашому з Надійкою житті.