Розділ 16. Ніка

Ніка

— Мамо, мамо… — ую крізь сон голос дочки. — Матусю…

Прокидаюсь.

— Так, Надійка, — потягуюсь.

— Твій телефон, — простягає мобільник.

Сідаю, знову світиться екран і висвічується невідомий номер.

— Дякую, — цілую її в щічку, скидаючи дзвінок. — Ти давно прокинулася?

— Ні, — хитає головою, спершись на диван. — Ми підемо на батути?

— Ходімо, — посміхаюся. — Зараз тільки зателефоную тітці Віті. Добре?

Радісно киває, тікаючи до своєї кімнати.

Домовляюсь із подругою про зустріч після обіду. А далі все стандартно. Сніданок. Розбираємо з дочкою частину коробок, вона допомагає розставляти речі на місця. Збираємось і йдемо до торговельно-розважального центру.

— Тьотя Віта! — радісно біжить до неї, як тільки бачить, та обіймає її.

— Привіт, моя хороша…

Ми обіймаємось і йдемо на другий поверх. На вході до розважального центру нам надягають браслетики.

— Мамо, — вигукує, звертаючи на себе мою увагу. — Дивись, у мене зелений. А у вас із Вітою помаранчеві.

— Доня, — кажу, коли заходимо всередину, — ми з Вітою будемо там, — вказую у бік зони кафе, нахилившись до неї. — Тобі щось замовити?

— Молочний коктейль, — замислюється. — Банановий.

— Взимку? — уточнюю. — Може що-небудь інше?

— Ні, — впевнено відповідає. — Хочу коктейль! — схрещує руки на грудях, тупаючи ніжкою. — Поки я до вас прибіжу, він уже стане теплим, — запевняє.

— Гаразд, — посміхаюся, ніжно цілуючи в маківку. — Іди.

Вона біжить на свої улюблені батути, обминаючи інші розваги. Сідаємо з Вітою за столик, робимо замовлення.

— Ну, розповідай, — кажу, коли від нас відходить офіціант.

— Отже... — трохи думає, а на неї це зовсім не схоже. — Я повернулася до Богдана...

— Ти серйозно? — подаюсь уперед. — А як же той, що з клубу?

— Ми з ним розійшлися. Він тоді зник із клубу й більше я його не бачила. На дзвінки він не відповідав. Думаю, можна вважати, що ми розбіглися.

З цим зрозуміло, але її колишній… Знаходжуся в невеликому шоці, згадуючи, як вона проклинала свої стосунки.

— Ти ж пішла від нього пів року тому, бо він зрадив тебе. Я пам'ятаю твою категоричність. Що змінилося? Ми з тобою не бачилися всього кілька днів.

— Розумієш, ми з ним випадково зіткнулися того дня, коли я від тебе поїхала на роботу... — тихо каже, подаючись уперед. — Він так змінився. Ми все обговорили. У нас тоді був складний період.

Сказати, що я зараз не впізнаю своєї подруги, це нічого не сказати.

— Віта, — перебиваю, бачачи її закоханий погляд. — Ти ж завжди була така розважлива, смілива, пробивна... Ти йому віриш?

Наївністю вона ніколи не страждала. Принаймні до цього моменту…

— Я не знаю... — відразу сумує, перебираючи свої пальці. — Мені з ним дуже добре. Тоді я теж була винна... Виносила йому мозок із приводу й без. Ніко, — підіймає на мене очі. — У моїй голові зараз така каша… там стільки всього… Я не знаю, що мені робити. Давно я не почувала себе так… суперечливо… — зізнається, проводячи долонями по обличчю, втомлено зітхає. — Але мені так хочеться спробувати ще раз, — я бачу, як вона сумнівається у своєму рішенні. — А що як все буде по-іншому? — дивиться на мене, знову починаючи смикати свої пальці. — Він став уважним. Гарно залицяється. Ніка, він мені квітів ніколи особливо не дарував, тільки на свята, а тут… Щодня по кілька разів… Бодя сказав, що йому мене не вистачає…

Вона так закохано про нього розповідає. Але я постійно відчуваю її тривожність.

Віта ніби намагається переконати мене, що все робить правильно. Ніби виправдовується.

Офіціант приносить нам замовлення. Ставить все на стіл.

— Дякую, — говорю.

Як тільки він відходить, подруга продовжує перераховувати переваги свого вчинку:

— Зате я не буду сама. Він так тепло до мене ставиться. Це Богдан запропонував спробувати знову. Нам справді добре разом, ми за останню добу стільки з ним спілкувалися… Та ми так не розмовляли, коли зустрічалися майже рік…

— Мене переконувати не треба, — перебиваю, трохи посміхаючись, беру її за руку, заглядаючи їй у вічі. Зараз я можу лише підтримати. — Якщо ти хочеш, впевнена у своїх почуттях… Я лише за. Віт, я замість тебе рішення ухвалити не зможу, але прийму будь-який твій вибір і підтримаю тебе, навіть якщо ти помиляєшся. Засуджувати тебе не буду. Це твоє життя, ніхто не зможе прожити його за тебе. Хто мені казав? Закохайся, якщо щось піде не так, знайдемо тобі іншого, — вона посміхається, мабуть, теж згадуючи, як за останній рік підробляла моєю свахою, знайомлячи то зі своїми знайомими, то з друзями Богдана. Але на жаль... Я з жодним не змогла… попри всі її старання. Одне побачення… Максимум два, і я розуміла, що мене взагалі не тягне до чергового кандидата. Ми з нею навіть сварилися кілька разів. Намагалася переконати її, що сватати мене ні з ким не треба. — Так і тут. Складеться — чудово, якщо ні — життя продовжується. Як ти там казала, мужики зараз не у дефіциті?

— Звичайні — ні, — відповідає посміхаючись, відчуваю, як її попускає. — А от із коханими туго.

— Це так… — погоджуюся, зітхаючи. Згадую Градова. Зауважую, як подруга уважно дивиться на скло, яке відокремлює розважальний центр від торгового. — Щось трапилося? — запитую, не розуміючи, що її так зацікавило.