Розділ 15.2

Ніка

— Мамо, — привертає до себе увагу дочка, коли ми їдемо від батьків. — А моя кімната велика?

— Приїдемо — побачиш, — усміхаюся, відповідаючи.

Запитання про нове житло не залишають нас майже всю дорогу. Вона навіть про лист свій жодного разу не згадала. Може, вона таки про нього забуде? І ось на що я тільки сподіваюся?

— А ми одразу додому?

— До магазину тільки заїдемо, а то в нас і продуктів майже немає.

— Добре, що бабуся пиріг із собою загорнула. Ти можеш не готувати.

— Ти маєш рацію, — сміюся. — Але знаючи нас, пирога надовго не вистачить.

— Це так... — погоджується.

Її перериває дзвінок мого смартфона. Подруга. Ставлю на гучний, залишаючи телефон у тримачі.

— Так, Віт, — відповідаю.

— Привіт, тітко Віта! — радісно вклинюється Надійка.

— Привіт, моя люба, — відповідає їй. — Ніка, ти говорити зараз можеш?

— Не зовсім. За кермом. Тільки Надійку забрала, в'їхали до міста, — відповіла, не відриваючи погляд від дороги. Сніг продовжує летіти пластівцями з неба, але доньці це навпаки дуже подобається.

— Ясно, — зітхає. — Які плани?

— В магазин. Додому. Вечеря. Сон, — коротко відповідаю. — Втомилися…

— Може, завтра зустрінемося? — пропонує. — Неділя все ж таки. Відведемо Надійку до ігрового центру, а самі потеревенимо у кафе.

— Ура! — чую крик доньки, яка до цього уважно слухала нашу розмову. — Розважальний центр! Мамусю, ми ж поїдемо?

— Не знаю, — знизую плечима. — Давай завтра годині о десятій здзвонимося, подумаємо й вирішимо. Нині голова зовсім не варить.

— Подумай, будь ласка, в позитивний бік, — благально просить Віта. — Мені треба з кимось поговорити.

Якщо чесно, то мені теж треба з кимось поговорити про новорічний лист Наді. Та й взагалі… Потрібно відволіктися. А Віта у цьому майстер.

— Гаразд... — погоджуюся.

— Ура! — скрикує переможно дочка.

— Але щодо часу, давай завтра вранці здзвонимося та все обговоримо. Добре, Віта?

— Так, — бадьоро відповідає. — Дякую. Все, більше не відволікаю. До завтра.

Паркуюсь поряд із торговим центром. Заходимо з дочкою до супермаркету. Вона бере маленький візок для дітей.

— Куди нам? — запитує.

— Давай спочатку за молоком.

Киває та йде до молочного відділу. Крім молока, наш візок поповнюється йогуртом.

— Мам, — гукає, поки я тягнуся по хліб на верхній полиці. — А зараз вже пізно?

— Не зовсім, — кладу хліб у візок, дивлюся на час. — Сьома година тільки. Сподіваюся, до восьмої ми з тобою вже будемо вдома. А що?

— Ми мультик подивитися встигнемо? — серйозно цікавиться.

— Не знаю, — знизую плечима. — Давай удома повернемося до цього питання.

— Добре, — задумливо погоджується, знімаючи шапку. Ловить мій запитальний погляд. — Спекотно, — пояснює.

Тут і справді досить тепло, сама капюшон зняла. Після півгодинного походу магазином та вибору далеко не найпотрібніших продуктів ми добираємося до каси.

Розраховуюсь. Ідемо на вихід із торгового центру.

— А де шапка? — запитую, пройшовши кілька метрів після магазину.

— Мам, — винно дивиться. — Я у візку її забула. Я зараз, — озирається, вказуючи пальцем назад на магазин. — Он вона!

Тікає. Дивлюся, як вона дістає її та відразу починає одягати.

— Ніко, — чую знайомий голос. Зовсім поруч. Повертаю голову. — Вітаю.

Ну ні! Чому саме зараз, коли я не налаштована на розмови.

— Алісо, — дивлюся на неї. — Доброго вечора.

— Познайомся, — каже, звертаючи мою увагу на гарну дівчину поряд. — Це Ася. Дружина Михайла. Я так зрозуміла, ти знаєш усіх друзів Ігоря. Або я помиляюсь?

Краще б не знала... Жила б зараз спокійніше.

— Не думаю, що взагалі всіх, — спокійно відповідаю. — Але Даміра та Мішу знаю, — дивлюся на Асю. — Рада знайомству, — намагаюся посміхнутися. Вони доброзичливо налаштовані... Як мені здається...

— Взаємно, — чемно відповідає.

— Вибач мені, — покаянно каже Аліса. — Я просто хотіла допомогти йому знайти тебе. От і все.

Тяжко зітхаю. Як я втомилася від усього… Я просто хочу додому. Відпочити та не думати про Градова.

— Вибачаю. Але дуже сильно прошу вас всіх залишити мене й дочку у спокої, — виходить досить різко. Сама від себе не очікувала. — В Ігоря своє життя, у мене своє. І на цьому, мабуть, закінчимо. Добре?

— Так, — киває, задумливо дивлячись на мене.

Тепер почуваюся винною, адже вони нічого поганого мені не зробили, але я не хочу, щоб до мене зараз хтось ліз у душу. Навіть із найкращих міркувань…

Маю я на це право, зрештою, чи ні?

— Вибачте, якщо була різкою, — видихаю. — Але я дуже втомилася від усього й хочу спокійного життя. Нічого не маю проти вас чи ваших чоловіків. Просто нам не по дорозі. Ось і все, — поглядаю на дочку, яка поправляє каптур.

— Я розумію, тобі непросто...

— Алісо, пробач, — перебиваю, відчуваючи, як нерви починають здавати. — Але ти не розумієш... — обриваю себе, усвідомлюючи, що якби не Градов, могла б з нею нормально спілкуватися, але вона його знайома... Минулу розмову, я так розумію, в таємниці вона не залишила, якщо допомагала йому. — Я не налаштована зараз на душевні розмови, справді…

— Мамо, — чую радісний голос доньки. — А я на батуті завтра пострибаю? — підбігає до мене. — Ми сюди приїдемо? — сипле питаннями. — Ти зі мною ... — замовкає, помітивши двох усміхнених дівчат поряд. Бере мене за руку, дивиться незрозумівшим поглядом.

— Нам час, — звертаюся до дівчат. — Хорошого вам вечора.

— Дякую, — відповідає Ася, м'яко посміхаючись.

— До зустрічі, — каже Аліса, роблячи на своїй фразі акцент.

Мовчки йду, бо це ніколи не закінчиться... Втомилася від усього... Нехай вони зустрічаються з ким хочуть, де хочуть, але без мене...

Саджаю дочку до автівки. Сідаю за кермо й шумно видихаю. Як би я не намагалася засунути Ігоря до найдальшого куточка свідомості, думки постійно повертаються до нього… Сьогодні разів п'ять дзвонив невідомий номер, але мені здається, я знаю хто це… Градов. Боляче його знову втрачати… Хоча він не був моїм, щоб я могла так думати. Ніч, яка ні до чого не зобов'язує. На цьому все, а більшого мені ніхто не обіцяв. Постраждаю трохи й все мине… мабуть…