Розділ 14.2 Ніка

Ніка

Шалено жарко, немов у десяток ковдр замотана. Але попри це… так добре… Відчуваю знайомий запах… такий рідний… Роблю глибокий вдих, розплющую очі й відразу завмираю на пару секунд… Усередині все обривається, коли я розумію, що наробила…

Обережно вибираюсь з обіймів Ігоря. Шкіра горить. Тіло з незвички ломить. Низ живота трохи потягує. По кімнаті впереміш валяються наші речі. Тихенько одягаюсь, молячись тільки про одне — щоб Градов не прокинувся.

Пальто та светр знайшла практично на виході, у коридорі… Згадую, що ключі від моєї машини забирав Ігор. Озираюся. Знаходжу його куртку.

— Пробач, Градов, ніколи не думала, що буду нишпорити по твоїх кишенях, — шепочу одними губами.

У зовнішніх кишенях тільки його ключі, знаходжу внутрішній, відкриваю і наче дихання зникає на кілька секунд. Дістаю знайомий аркуш. Розгортаю Надійчин малюнок, згорнутий у кілька разів, тремтячими руками… Не викинув, не загубив, а носить із собою… Акуратно прибираю його назад.

Повертаюся до кімнати. Бачу його джинси, обшукую їх і знаходжу ключі від своєї автівки в одній із кишень.

— Дякувати Богу... — видихаю і відразу замовкаю, дивлячись на сплячого Ігоря.

Зупиняюсь поглядом на його губах, які сьогодні вночі були такі потрібні. Його щетина приємним болем поколювала шкіру.

Може, не варто нікуди йти?

Здригаюсь, коли він повертається.

Обов'язково подумаю про те, що варто, а що ні, але потім…

Беру взуття в руки, виходжу з квартири, намагаюся максимально тихо зачинити двері. Викликаю ліфт, а сама поспішно починаю взуватись.

Спускаюся на перший поверх, проходжу повз консьєржа, сподіваюся, вчора його тут не було. Вже на виході з дому стикаюся з дівчиною.

— Вибачте, — кажу, підводячи на неї очі. Усередині все ніби розбивається. Переді мною стоїть наречена Градова.

— Нічого, — посміхається, дивлячись на моє розпатлане волосся і поспіхом накинуте пальто, яке я навіть застебнути ще не встигла.

Проходжу повз неї та вже торкаюся ручки, як чую її запитання:

— Ми з вами раніше ніде не бачилися?

Роблю глибокий вдих, обертаюся.

— Навряд, — посміхаюся, але виходить трохи натягнуто.

Вибігаю надвір, мороз крижанить шкіру. Серце б'ється, треба терміново йти. Яка ганьба! Я зовсім забула про його наречену… Так бридко почуваюся… і так винно… Сльози обпалюють обличчя.

Застібаю пальто та намагаюся зрозуміти, де зараз перебуваю.

Я у своєму районі й буквально за десять хвилин ходьби від старої квартири. Вже добре… Починаю блукати у пошуках тої дороги, де я вчора залишила машину...

Градов взагалі не змінився... А на що я сподівалася? Що він любить мене? Дура! Розмріялася… Але ця ніч була мені потрібна… Я ніби розчинилася у своїх відчуттях… у ньому…

Усміхаюся крізь сльози, обіймаю себе руками… Ні, все-таки я не вважаю цю ніч помилкою. Хоч совість трохи й мучить той факт, що він має наречену...

Двояке жахливе почуття спалює все всередині... Мені і добре, і погано одночасно... Стільки суперечностей... Але одне я усвідомлюю точно, і від цього ридати хочеться.

Я досі його люблю.

А піддавшись учора почуттям, тільки сильніше прив'язалася до нього… Але нічого… із цим можна жити. Перевірено на собі. До цього ж якось жила? І далі проживу.

Більше між нами нічого не буде. Не можна. У нього наречена. Він не знає, куди ми переїхали, і це, мабуть, навіть на краще… Нам не варто бачитися, і взагалі, треба постаратися забути про існування один одного… Чи забути треба тільки мені? Може, для нього це був просто секс та нічого більшого… Може, він цього й домагався? Якщо так, то він навіть на порозі нашої старої квартири не з'явиться... і шукати нас не буде... Він отримав що хотів. А Надійка? Мені здавалося, він був щирим… Принаймні хочеться в це вірити…

Ну що сказати? Я просто наївна дурепа! Знову Градов… Ті ж граблі через стільки років… Не вірю, безглуздя якесь…

Дивлюся на небо, відчуваючи солоний присмак на губах.

Господи, чи можна мені закохатися в когось іншого? Будь ласка… Я готова спробувати.

Ну хіба я багато прошу. Хочу звичайного щастя. Чоловіка, на якого завжди можна покластися, особливо у важких ситуаціях. Якому буде достатньо мене, і на інших дівчат він не дивитиметься… Але головне, щоб він сподобався Надійці та любив її, можливо, не так сильно як я, але все ж…

Напевно, я таки багато хочу…

Знаходжу машину, яку трохи засипало снігом, двері виходить відчинити тільки з другої спроби. Бігло чищу від снігу лобове скло. Прогріваю автомобіль.

Коли приходить час нарешті рушити з місця, відчуваю, як по тілу пробігає неприємне тремтіння, згадую, як машину занесло, і я мало не врізалася. Але в результаті все-таки беру себе в руки, витираю сльози та їду додому.

Телефон повністю сів, тому насамперед ставлю його на зарядку. Вмикаю. На годиннику майже одинадцята.

Відразу вискакує семеро пропущених від мами й два, зовсім нещодавно, від якогось невідомого номера.

Дзвоню батькам.

— Ну слава Богу! — полегшено видихає. — Я вже їхати до тебе зібралася.

— Це мама? — чую віддалено голос доньки.

— Так, — відповідає жінка. — Розмовлятимеш?

— Алло, — чую засмучений голос своєї принцеси.

— Привіт, Надійко, — кажу, почуваючи себе винною.

Замість того, щоб забрати доньку, залишилася з без п'яти хвилин одруженим чоловіком. Маячня!

— Ти не приїхала вчора... — ображено каже.

— Вибач, сонечко, не вийшло... Але я вже виїжджаю за тобою. Тому починай потихеньку збиратися.

— Справді? — вже бадьоро питає.

— Справді, — усміхаюся.

— Чекаю. Даю бабусі, — радісно каже. — Бабунь, на. Вона незабаром приїде.

— Мам, щось купити треба? — запитую.

— Ні. Головне, приїдь, — спокійно відповідає.

— Добре.

Швиденько приймаю душ, у коробках знаходжу чистий одяг. Приводжу себе до ладу й одразу ж вирушаю за Надійкою.