Розділ 13. Ніка

Ніка

— Ти повернулася, — у дверях стоїть Микита. — Ігор учора цілий день тебе шукав.

— А ти, як завжди, вирішив допомогти другу знайти людину, — резюмую, схрещуючи руки на грудях.

— Вибач, але вам треба було поговорити.

— Ти хоч розумієш, що зробив? — запитую.

— Спробував звести двох люблячих людей, — спокійно каже, спираючись на одвірок.

— А з чого ти взяв...

— Ніко, — кличе радісно з кімнати подруга, перериваючи нашу розмову. — Я зібрала останній пакет, — виходить у коридор, виносячи трофей.

— Супер, — видихаю та помічаю, як Микита задивився на неї.

— Може, досить вирячитися? — запитує Віта.

Бачу, як вона злиться. Подруга вважає, що без шару тиньку на обличчі, дорогої сукні та підборів виглядає просто жахливо… Тільки обрані можуть побачити її у такому вигляді, як зараз. З розпатланим хвостиком, у спортивному костюмі, без макіяжу із заспаним обличчям.

Стримую свою усмішку, спостерігаючи за цими двома.

— Жіночко, гадаєте, я побачу щось ексклюзивне? — цікавиться Микита з усмішкою на губах.

— Пішов геть звідси, — спритно переступає Віта через коробку, підходячи до дверей. — Хам!

Вона дивиться на нього знизу вгору, але її погляд — це щось… Микита робить один крок назад, і Віта, користуючись моментом, хапається за ручку та намагається зачинити двері, але в останній момент він встигає втримати їх.

— Ніко, — звертається до мене, уважно дивлячись на Віту. Та, невдоволено цокаючи, дає ручці у спокій. Перший раз бачу серйозного й зібраного Микиту таким… — Вгамуй, будь ласка, свою скажену подругу.

— Що? — обурено вигукує.

— Отже, Ігор тебе шукав, — дивиться на мене, повністю ігноруючи Віту. — Він сьогодні до тебе заїде.

— Не варто, — перебиваю. — Микито, тобі справді час йти, — спокійно кажу. — Мені треба повертатись до справ.

— Я можу допомогти, — пропонує.

— Ні, — замість мене відповідає Віта. — Дякую за турботу, — їлійно посміхається. — Але ми впораємося самі, — трохи відштовхує його назад, беручись знову за ручку. Але той стоїть і навіть не рухається. — Знаєте, чому настирливими називають не лише мух, а й гостей? — Запитує.

— І чому ж?

— Тому що ні тих, ні інших особливо не люблять.

— Я готовий із цим миритися, — серйозно відповідає.

Віта глибоко зітхає, натягнуто посміхається, її голос стає оманливо добрим:

— А я ні. І готова прибити настирливу муху прямо зараз.

Різко зачиняє двері перед його носом.

— Ф-у-ух... — видихає, впираючи руки в боки. — Тепер я чекаю від тебе повної розповіді про те, хто такий Ігор, і що це за диво приперлося вас помирити.

— Давай усі розпитування після переїзду. Добре?

— Гаразд, — погоджується.

Нарешті приїжджають вантажники, і ми починаємо сам переїзд. І ось, коли на годиннику майже сьома вечора, робітники закінчують тягати та збирати меблі на новій квартирі. Все розставлено, залишилося розібрати коробки та пакети, але це вже потім…

Дзвоню господині та домовляюсь про зустріч на завтра. З Ігорем, дякувати Богові, в момент переїзду не зіштовхнулась… Нехай нова адреса для всіх поки що буде невідомою.

Дзвоню класному керівнику Надійки і повідомляю, що завтра її не буде.

Набираю батьків, доня просить приклеїти її листа на скло вже у новому балконі, відразу ж це роблю, поки розмовляю з нею.

— Мам, — тихо каже. — Я скучила. Ти завтра по мене приїдеш?

— Я теж дуже сильно за тобою скучила. Постараюсь завтра, але обіцяти поки що не можу.

Ще трохи розмовляємо, бажаю всім добрих снів та відключаюся.

Поки я з усіма спілкувалася, Віта встигла переодягнутися у сукню, нафарбуватись та зганяти в магазин.

— Ну що, — каже, розбираючи пакет. — З тебе розповідь, з мене вино, — усміхається, дістаючи пляшку.

І я їй викладаю все про Ігоря, Надійку та про клуб, у якому він був із Микитою…

— Точно... — розгублено каже. — А я все гадала, де його могла бачити…

— Ти про нього думала? — усміхаюся.

— Звичайно, — обурюється. — Таке хамло ще пошукати треба.

— Ось ти й знайшла, — сміюся. — Тобі сподобався Микита?

— Мені? — дивується. — Ні, — дивиться на свій келих. — Просто він так несподівано до тебе заявився. А я була, м'яко кажучи, не в найкращому стані... — Обурено дивиться. — А він бачиш, який? Ексклюзив йому подавай! Жіночкою назвав… А ти зі мною ще сперечалася, що зовнішність не все вирішує. Вирішує! Ще й як! Твій друг сьогодні вкотре це підтвердив.

— Знайомий, — виправляю її. — Так, він допоміг мені кілька разів, але розтеревеніти йому всі свої секрети, як тобі, я не можу. Його можна порівняти зі старшим братом… Проте він друг Ігоря… не мій… І якщо треба буде зробити вибір, Микита стане на його бік…

— Ні-і-іка, — тягне моє ім'я, заглядаючи у вічі. — Не переймайся. Я буду на твоєму боці. Ти ж знаєш про це?

— Знаю, — посміхаюся. — Хочеш правду? — вона киває. — Я Микиту сьогодні таким вперше бачила, він зазвичай зовсім інший.

— Який? — відразу ж виривається у Віти, вона навіть червоніє. Вино, звісно, робить свою справу.

— Стриманий, спокійний. Ніколи не скаже зайвого слова. Все по сто разів обдумає… Чемний…

— Я помітила, — усміхається.

Давно я не мала таких вечорів. Мені потрібно було з кимось все обговорити, почути не звинувачення чи поради, а просто слова підтримки. Ми з Вітою постійно перескакували з теми на тему, то згадуючи минуле, то думаючи про майбутнє чи розмірковуючи про сьогодення. Ми сиділи з нею майже до першої години ночі. Потім Віта пішла на диван, поки я згадувала, в якій коробці подушки з ковдрами. Знайшовши все необхідне, підходжу до канапи, а вона вже спить. Накриваю ковдрою і підкладаю під голову подушку, сама йду до кімнати, на ліжко, з незастеленим матрацом, просто кидаю подушку з ковдрою і в одязі валюся, моментально відключаючись від реальності.