Розділ 12.2 Ніка

Ніка

Дорога додому мене трохи вимотала. Через сніг і темряву не помітила парочку ям, мало не втратила колеса... Приїхала втомлена та засмучена, але відпочивати мені ніколи. Як і обіцяла, зателефонувала рідним, доня заснула, чекаючи мого дзвінка. Але це, мабуть, навіть на краще, тому що обговорювати її лист зараз я не налаштована.

Набираю Віту та прошу допомогти зібрати речі. За пів години, як на замовлення, дзвінок у двері. Відкриваю.

— Ну що? — питає подруга. — Швидку допомогу викликали? — усміхається.

— Якщо тільки для переїзду, — запрошую її всередину. Вона, як завжди, на підборах за будь-якої погоди, загалом, при повному параді. — Ти в сукні будеш речі пакувати?

— Ніка, — хитає головою. — Ні, звичайно, — лізе в сумку та дістає спортивну форму. — Ось, дивись яка гарна, — задоволено усміхається. — За акцією відхопила.

Тяжко зітхаю.

— Ти невиправна, — усміхаюся.

Робота пішла досить швидко. Віта допомогла зібрати все в кімнаті дочки, поки я поралася у своїй. Під ранок вже обидві валилися з ніг, ані чай, ані кава вже не допомагали, проте ми завзято пакували телевізор у коробку, попередньо обгорнувши його плівкою.

— Ти як дитина, — говорю з усмішкою, коли помічаю, що вона, сівши на диван, стала лопати бульбашки на спеціальній плівці.

— Не заважай релаксувати, — бурчить. — Хочеш? — тягне шматочок, позіхаючи.

— Ні, — сміюся. — Ідемо, у нас залишилася ще кухня.

На годиннику шоста ранку, а ми вже практично все зібрали. Єдине, що залишилося, це меблі. Але з цим вже нехай вантажники пораються.

Валимося на диван і миттєво провалюємося в сон. Таке відчуття, що відразу починає хтось дзвонити. Якось розплющую очі та добираюся до свого телефону.

— Так? — сонно відповідаю, навіть не глянувши, хто телефонує.

— Вероніка, — голос рієлторки змушує прокинутися. — Ви зможете до десятої під'їхати, подивитися квартиру?

— Так, звичайно, — кажу вже набагато бадьоріше.

— Адресу скину вам зараз у смс.

— Дякую, чекаю.

Дивлюся на час… восьма година.

Машу головою, подумки домовляючись із собою, що я обов'язково висплюсь, але після переїзду.

О дев'ятій, коли збираюся потихеньку виходити, починаю смикати подругу.

— Віта, — шепочу. — Віт…

— М-м-м-м-м... — мичить, сильніше загортаючись у плед. — Що?

— Мені треба їхати на зустріч із ріелторкою. Ти сьогодні працюєш чи ні?

— Ні, — каже, постійно позіхаючи. — Ще вчора, коли їхала до тебе, зателефонувала начальству та взяла вихідний. А то ти без мене зі своїм переїздом не впораєшся… ще й із цими вантажниками, які обов'язково щось та й поламають…

— Ну так, звичайно, — посміхаюся, накидаючи поверх водолазки теплу кофту. — Без тебе ніяк…

— Ось-ось... — тихо відповідає, і вже за кілька хвилин чую сопіння свого бойового помічника.

Швидко вибігаю з під'їзду та одразу сідаю в машину. Жахливо холодно. Адреса, яку скинула рієлторка, знаходиться поряд із Надіною школою, тільки з іншого боку. Приїжджаю до місця призначення. Біля під'їзду стоїть жінка з паперами. Підходжу до неї.

— Ви Вероніка? — запитує.

— Так, це я. А ви Ольга?

— Так, все правильно, — усміхається, дзвонить у домофон. Нам відчиняють. Доки чекаємо на ліфт, жінка розповідає про житло. — Квартира практично без меблів, облаштована лише кухня. Через це і вартість набагато нижча, люди частіше шукають житло з повним меблюванням. У квартирі було перепланування — з невеликої трикімнатної її зробили більш просторою.

Нас зустрічають господарі житла, пара у віці. Опинившись усередині, я зрозуміла, про який простір говорила Ольга. Кухню поєднали з вітальнею, через це житло справді здається більше, є дві невеликі кімнати та балкон. Зона кухні справді повністю облаштована.

До мене підходить рієлторка.

— Ну, як вам? — цікавиться.

— Непогано, — кажу, сідаючи на стілець за барною стійкою, яка відокремлює кухонну зону від вітальні. — Яка вартість?

— Та, яку ми з вами обговорювали, навіть трохи менша, — усміхається, нахиляючись до мене. — Це через меблі, — тихо додає.

— Вони знають, що в мене маленька дитина?

— Так, — киває. — Їх все влаштовує.

Ну раз усіх все влаштовує, а часу довго перебирати варіантами у мене немає, погоджуюся.

— Добре, тоді оформляймо договір.

Мені показали документи, які доводять, що переді мною справді власники цього приміщення. Ми обмінялися особистими контактами. Пара виявилася дуже приємною у спілкуванні. Уточнили усі основні моменти договору. Після детального вивчення підписала усі необхідні папери. Сплатила зазначену суму за перший та останній місяці.

Мені віддали два комплекти ключів. Заплатила Ользі за її послуги та попрощалася з нею. Дивлюся на час — майже перша година дня.

Їду назад додому, Віта вже прокинулася.

— Ну як? — запитує, сідаючи поряд на диван.

— Квартиру знайшла, договір уклала. Розташована десь за п'ятнадцять хвилин ходьби звідси.

— Так це ж чудово!

— Так, — погоджуюсь, стискаючи губи. — Залишилося знайти вантажників із машиною.

— Так і бути, — усміхається. — Побуду для тебе ще трохи чарівницею. Щось я надто добра останнім часом. З цим треба щось робити.

Дістає свій телефон, набирає когось. Домовляється про те, що сюди хтось приїде за годину…

— Ну все, — видихає. — Скоро тут будуть вантажники, вони допомагали мені переїжджати минулого разу. Подряпали, правда, трохи тумбочку, — невдоволено морщиться. — А в іншому все добре. Самі щось розбирали, потім збирали, щось зібраним у вантажівку ставили. Загалом, розберуться. Не переймайся. Залишилося скласти пару подушок із дивана та плед, на якому ти сидиш.

— Дякую, — встаю, обіймаю подругу.

Дзвінок у двері, йду відчиняти, перелазячи через зібрані сумки та коробки. Як завжди, не дивлюся в вічко. Постійно забуваю про цей важливий пункт. Але зараз я просто думаю про те, що все ще досить добре складається. Головне не панікувати.