Розділ 11.2 Ігор

Ігор

Як тільки вона їде, у мене чомусь з'являється відчуття, що я втрачаю щось дуже важливе, але її слова не виходять із моєї голови, наче пелена.

— Ігорю, — чую голос Аліски та швидкий стукіт підборів. — Поїхала? — здивовано питає, підбігаючи до мене. Помічаю Даміра, який іде за нею.

Мовчки киваю.

— Так їдь за нею! — вказує рукою у бік автівки. — Ти ж її любиш.

— Мені... та і їй теж, потрібен час, — кажу, розуміючи, що так воно і є.

— Час потрібен, коли ви разом, а не порізно! — підвищує на мене голос, думаючи, що зможе до мене достукатися. — Хіба ти не бачиш? Адже вона втікає не тільки від тебе, а й від себе!

— Не лізь, — роздратовано видихаю.

— Алісо, — заспокійливо каже Дамір, кладучи руки на її плечі.

— Що Алісо? — обурюється, але від чоловіка не усувається. — Ігорю, та прокинься ж ти нарешті, — клацає пальцями перед моїм обличчям. — У вас дочка! — саме ця її фраза б'є ніби під дих, найболючіше. Відчуваю, як жовна починають грати на вилицях, а долоні стискаються в кулаки. — Ти й так вже багато чого пропустив, — трохи заспокоюється, бачачи, що потрапила у потрібне місце, і спокійно цікавиться: — Чи ти хочеш усе їхнє життя пропустити?

Розумію, що вона має рацію, але в голові продовжують крутитися слова Нікі: «Я не хочу, щоб ти був поруч». Вона їх висловила так злісно, що я зрозумів — так воно і є. Вперше за цей час у моїй голові промайнула думка: "Може, припинити за нею бігати?". Адже вона саме цього й хоче.

Видихаю.

Нам обом треба заспокоїтися.

Перекладаю погляд на Даміра:

— Хто був її начальником? — карбую, відчуваючи, як сверблять кулаки.

— Заспокоймося та спочатку подивимося камери, — пропонує друг. — Лисенятко, їдь додому, — прощається з дружиною, відводячи її до машини, та попутно викликає водія для неї. З блискавичною швидкістю з'являється людина з його охорони тасідає за кермо. Ми чекаємо пару секунд, доки автівка поїде, і повертаємося в його кабінет.

— Що там із Карімом? — запитує, щось шукаючи у себе в ноутбуці.

— Продовжує думати, що я винен йому гроші. Призначив на післязавтра зустріч. Телефоном сказав, щоб я озирався і краще дбав про Ліку.

— Ти Ніці розповів, що Ліка не твоя наречена? — несподівано ставить питання, одразу відчувається вплив Аліски. Але дідько! Розумію, який я кретин!

У її голівці явно крутяться зайві думки. Ось і пояснення її сьогоднішнім словам.

— Ні, — чортихаюсь собі під ніс.

— Не затягуй із цим, — радить.

А то я не розумію!

Просто, коли Ніка поряд, мозок перестає нормально працювати!

Погляд чіпляється за особисту справу моєї шоколадки, до якої ми не встигли дістатися. Пробігаюсь по ній поглядом та чіпляюся за важливу деталь. Надя народилася за пару днів до Нового року, двадцять сьомого грудня. Відлічую дев'ять місяців і розумію, що вона на всі сто відсотків моя. З Нікою ми остаточно розбіглися на початку літа, коли вона вже, виходить, була вагітна.

— У тебе тут є камери у всіх кабінетах? — посміхаюся, дивлячись у монітор ноутбука Даміра. — Співробітники про них знають?

— Ні. Їм про це знати необов'язково.

Після тієї підстави з Алісою йому важко довіряти своїм людям. Зате він завжди може дізнатися, чи є серед них щури.

Знаходимо потрібну камеру, і я просто зриваюся з місця, ударяючи долонею по столу, коли бачу, як це одоробало намагається притягнути її до себе.

Спускаюся сходами, знаходжу потрібний кабінет. Зупинити мене ніхто не намагається — всі чудово знають, хто я. Ми з Даміром іноді співпрацюємо у спільних проєктах.

— Вітаю, — злякано каже, підскакуючи з місця.

Мовчки підходжу та б'ю його кілька разів, доки Дамір мене не зупиняє.

— З нього вистачить, — карбує.

— Я так не думаю, — б'ю його ще раз.

— Ігорю, я тебе ро...

— Що відбувається? — подає голос ця істота.

— Ти звільнений, — карбує Дамір.

— Але…

— Домагань у моїй фірмі не було й не буде, — жорстко обриває його. — Виведи, — зауважую, як у дверях з'являється Сашко, начальник його охорони, зі своїми хлопцями. — Ходімо, — кличе.

Спускаємось у підземний паркінг.

— Полегшало?

— Частково, — відповідаю. — Поїду до Ніки.

Якось несподівано для себе надто швидко приймаю рішення і вже за двадцять хвилин дзвоню у двері її квартири. Але ніхто не відчиняє. Стукаю. Нічого.

— Припини, — чую голос позаду себе. — Поліцію зараз викличу.

Обертаюся, переді мною стоїть жінка років шістдесяти.

— Мені потрібна Ніка, — повідомляю.

— А ти хто їй? — недовірливо питає, трохи примружуючись.

— Друг, — відповідаю, розуміючи, що жінка напевно знає дівчат. 

— Телефон не бере, от і переживаю.

— Поїхали вони, — втомлено видихає, підходячи до сусідніх дверей, починає відчиняти їх. — Хвилин п'ятнадцять тому.

Тут я трохи підвисаю. Намагаючись зрозуміти, що спало на думку Ніці.

— Надовго?

— Не знаю, — знизує плечима, заходячи до квартири. — Бачила, як вони з валізою виходили.

— Дякую.

Спускаюся вниз, йду до машини усвідомлюючи, що Аліска була все-таки права, потрібно було одразу за нею їхати. Ось де їх зараз шукати?