Розділ 11. Ніка

Ніка

Вилітаю з кабінету, біжу коридором і вже не можу стримати сліз. Ну от чому я така дура? Постійно ведуся на всі хитрощі Градова… Починаю йому вірити, а не варто… Спускаюся сходами до свого відділу, забігаю до кабінету.

— Гей, що сталося? — запитує Ніна, бачачи, як я судомно скидаю в сумку свої речі й накидаю пальто.

— Я звільнилась.

— Послухай, може все ще... — намагається підійти, заспокоїти, але я відсуваюсь.

— Не треба, будь ласка, — хапаю телефон. — Це вирішене питання, — швидко обіймаю дівчину. Вона, напевно, єдина людина, з якою я більш-менш потоваришувала. — Була рада з тобою працювати, справді.

— І я… — розгублено відповідає, коли я відчиняю двері та виходжу.

Спускаюсь у підземний паркінг, постійно відчуваючи, як сльози течуть по щоках.

— Ніко! — зупиняюся метрів за п'ятнадцять від машини, чуючи голос Ігоря.

Швидко приходжу в себе та біжу до свого автомобіля.

— Та стій же ти! — наздоганяє, хапаючи за передпліччя.

— Відпусти, Градов! — намагаюся вирватися. Але він, навпаки, смикає на себе, міцніше притискаючи мене до своїх грудей. Його пальці сплітаються у міцний замок на моїй спині. Намагаюся відштовхнути, але нічого не виходить. Він надто близько, і це просто добиває.

— Не можу, — хмикає, знизуючи плечима. — Ми, наскільки я пам’ятаю, вже якось говорили про це. Вислухай мене, — спокійно просить.

— Не хочу, Ігорю! — штовхаю його у груди долоньками, але нічого не виходить, в одну мить усвідомлюю, що я ніби видихалася. — Мені потрібно їхати.

— Я відвезу...

— Ні, — перебиваю його. — Я сама.

Відчуваю його запах, і сльози починають котитися все сильніше. Дивлюся, як мої пальчики завмерли на його грудях. Хоч зовні Ігор і здається спокійним, розслабленим… але я відчуваю, як стукає його серце.

— Послухай, Аліса та Дамір просто допомагали мені знайти тебе тут. Дізнатися, ким ти працюєш. Твою адресу я дізнався не від неї, а від… — сам себе обриває.

— Від кого? — запитую, підводячи на нього заплаканий погляд.

— Дівчинко моя, — каже, видихаючи, а я розумію, що він мене так не називав вже понад сім років... Усередині все стискається, коли він дбайливо стирає сльози з мого обличчя, але друга його рука продовжує міцно притискати до себе. Усвідомлюю, як ловлю себе на відчутті, що хочу знову дихати ним, проте відразу згадую минуле… — Я поруч…

— А я не хочу, щоб ти був поруч! — перебиваю, скрикуючи. Знаходжу сили, щоб відштовхнути його. Але, якщо чесно, я дуже хочу, щоб саме він був поруч… проте знову кажу те, на що він точно повинен образитися. Помічаю, як його теплий блакитний погляд крижаніє, від Градова починає віяти холодом. Він не буде намагатися мене знову обійняти. Проте я намагаюся не дати волю новим сльозам, стримуючи їх насилу. — Від кого ти дізнався мою адресу? — повторюю питання, намагаючись показати байдужість до нього.

— Від Микити, — беземоційно кидає слова. Я не можу прочитати ні його погляду... ні його емоцій... Колись таке вже було. Він просто закрився від мене… Напевно, це навіть на краще.

— Зрозуміло, — скупо кидаю, дістаючи ключі від машини. Намагаюся не дивитись на нього, розвертаюся убік та спокійним кроком іду до автомобіля. Відчуваю, як моє підборіддя тремтить, хочеться побігти… але я стримую себе.

А от коли сідаю за кермо, більше не можу… Сльози знову котяться по щоках, хочеться різко стартанути з місця і виїхати на дорогу, але цей порив одразу ж відсікаю.

У Надійки ще заняття, приїжджаю до школи та чекаю… намагаючись заспокоїтись. За час очікування дійшла до висновку, що мені потрібне перезавантаження. Потрібно просто відпочити, ні про що не думаючи.

Коли повністю упорядковую себе, привівши до ладу макіяж, йду в клас за дочкою.

— Мамо! — вигукує, підбігаючи до мене. Обіймаю свою малечу. Дістаю її верхній одяг.

— Шановні батьки, — каже викладач, коли я допомагаю застебнути блискавку на курточці. — Нагадую, що наступні два дні у вас не буде занять.

Моя принцеса прощається з однокласниками, і ми їдемо додому.

— А ми бабусі з дідусем зробимо сюрприз? — запитує Надійка, допомагаючи складати свої найнеобхідніші речі в нашу валізу.

— Так, — посміхаюся, спостерігаючи як вона намагається запхати одну зі своїх іграшок поверх зібраного одягу.

— А ми надовго? — цікавиться, все-таки утрамбувавши звірятка.

— Не знаю, — знизую плечима. — Але на кілька днів точно.

Вона кидає сумний погляд на великого зайця, котрого їй подарував Ігор.

— Мам, — задумливо переводить на мене погляд. — А може…

— Ні, сонечко, — перебиваю її. — Він залишиться тут із рештою іграшок.

— Гаразд, — сумно зітхає.

За годину ми вже їдемо з дочкою в машині. Це, мабуть, найкраще рішення на цю мить. Просто відпочити... Під'їжджаючи до батьківського будинку, відключаю свій телефон, тим самим відключаючи себе від реальності хоча б на пару днів.