Розділ 9.2 Ніка

Ніка

— Що трапилося? — запитую у доньки, бачачи, як вона сумно зітхає, укладаючись на ліжечку.

— Нічого, — засмучено зітхає.

— А якщо добре подумати? — запитую, вкриваючи свою принцесу ковдрою.

— А Ігор ще прийде? — пожвавлюється, відповідаючи на запитання.

Вчора він до нас так і не повернувся... Ну звісно ж, там наречена... А я як дура чекала його до самого вечора, сподіваючись, що він приїде...

— Не знаю, — знизую плечима, сідаючи на край ліжка. — Ти через це така сумна? — уточнюю, адже коли забирала її зі школи, вона була веселою, розповідала, як пройшов день, та й удома потім теж начебто все було нормально... Тетяна Георгіївна дозволила їй розповідати той вірш, який вона знайшла. Не знаю, як саме вона вмовила її, бо він далекий від тематики Нового року.

— Ні, — мотає голівонькою, дивлячись на мене своїми великими блакитними очима. — Я вчора написала листа Діду Морозу, а він його досі не забрав…

Ось це новина... Я зовсім забула, що вона зробила для нього конвертик. А вчора й справді бігала, постійно питаючи, як правильно пишеться те чи інше слово…

— Може, він його просто не помітив? — запитую, сподіваючись почути, куди вона його поклала.

— Я приклеїла листа до віконця, на балконі, — зізнається. — Мамусю, ну як його можна не помітити? — обурюється.

— Приклеїла? — уточнюю, сподіваючись на якийсь щадний варіант…

— Так, за куточки, скотчем...

— Ти уявляєш, скільки Діду Морозу потрібно зібрати листів? — заспокоюю, вона дивиться на мене своїми великими блакитними очима та невпевнено киває. — Може, він ще просто не встиг...

— Справді? — недовірливо цікавиться. Киваю. — Ну, можливо, — кутається у ковдру. — У нього багато роботи перед Новим роком.

— Саме так, — усміхаюся.

Розповідаю своїй маленькій принцесі казку. Як тільки чую її тихе сопіння, встаю з ліжка, мій погляд чіпляється за великого зайця, якого Надійка посадила поруч із ліжком, зі словами: «Будеш охороняти мій сон».

Вчора вона намагалася заснути в обіймах із цим плюшевим другом, але вмоститися з ним так і не змогла. Він виявився надто великим і займав багато місця. Врешті-решт Надійка не витримала і посадила його поряд з ліжком.

Тепер у неї з'явилася ще одна улюблена іграшка.

Іду на балкон, акуратно відчіплюю конверт і дістаю листа, деякі слова викликають посмішку, коли бачу помилки, але вона старалася… Весь аркуш у ялинках, серцях. Першоклашка моя... Але коли доходжу до самого бажання, сльози підкочують до очей, дихання наче пропадає, поки я намагаюся все переварити у своїй голові:

«Дорогий Діду Мороз, ти чарівник, а одже все можиш. Я дуже люблю маму. Якщо ти здійсниш моє бажаня, вона теж буде рада. Нам із мамою в двох добре, але втрох буде ще краше!

Подаруй мені тата! Будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка. Мені більше нічого не потрібно, жодних ігрошек чи цукерок.

Тільки подаруй нам з мамою тата! Будь ласка!

Надійка»

Сльози беззвучно котяться по щоках. Я просто не знаю, що робити… Дитяче бажання мене загнало в глухий кут. І як його виконати, я зовсім не уявляю. Я знала, що їй не вистачає тата, але не думала, що настільки…

Тремтячими руками прибираю лист до конверта та чіпляю його назад до вікна, на те саме місце.

Я не можу його забрати… просто тому, що я взагалі не розумію, як можна виконати її бажання. У Градова своє життя, наречена... А якщо Наді сказати правду, як вона на це відреагує? Адже вона думає, що він просто знайомий...

Як потім себе проявить Ігор? Раптом просто пограє в тата, йому набридне, він знову піде… як і тоді… Я просто набридла… як непотрібна річ…

Проте я була впевнена, що відчуваю його, знаю, про що він думає, бачу його справжнього... Мені здавалося, що він оберігає мене від усього, проблем ніби не існувало… точніше, вони були, він просто мене до них не допускав… але все виявилося зовсім не так… То був банальний самообман.

Ні… Говорити поки що точно не варто. Може, моя принцеса передумає та напише новий лист? І як після цього дитині вірити у Діда Мороза? Чорт! Адже вона щиро думає, що якщо з'явиться тато, я теж буду трохи щасливішою… Ось чому вона не замовила якусь матеріальну річ, те, що я справді можу виконати…

Іду у ванну, вмиваюсь, намагаючись швидше заспокоїтися.

Так, потрібно взяти себе до рук. Таке випробування, звісно, зі мною вперше, але розкисати не можна. Потрібно все обміркувати. Просто спокійно подумати без зайвих нервів. Вихід має бути. Звичайно, десь у глибині душі я сподіваюся, що дочка все-таки передумає, але розумом усвідомлюю, що навряд чи…