Розділ 8.2 Ніка

Ніка

— Мамо, — чую крізь сон. — Мам, ну прокинься, — відчуваю, як Надійка намагається мене розбудити, смикаючи за плече.

— Що трапилося? — запитую, потягуючись.

— Дзвонять, — прислухаюся. — У двері.

— Я вже зрозуміла, — неохоче встаю з ліжка. Дивлюсь на годинник: десята ранку. Ну капець! — Кому у вихідний не спиться? — невдоволено бурчу собі під ніс, накидаючи халат на нічну сорочку.

Я лягла о третій годині ночі, сиділа з перекладами... А то думка про майбутнє звільнення не дає мені спокою.

Надійка скаче навколо мене у своєму кігурумі зайця. А дзвінок все ніяк не перестає дзвеніти.

— Та хто там такий настирливий? — пошепки обурююся, виходячи в коридор. — Ось якщо сусідка з черговою пропозицією скинутися та покращити щось у під'їзді, пошлю її якомога далі. Ось чесно.

— А що означає «пошлю»? — чую питання доньки й одразу згадую, що я не одна.

Знову дзвінок.

— Та йду я! — сонно гаркаю. — Йду…

Відкриваю, як завжди, не дивлячись у вічко, а варто було б…

— Заєць? — намагаюся проклипатись, бачачи у дверях не людину, а великого плюшевого зайця.

Хоча ні, людина має бути. Адже хтось його тримає...  

Застигаю, коли іграшка опускається вниз, і я бачу обличчя.

— Привіт, принцесо, — посміхається, переводячи погляд із мого шокованого обличчя на дочку.

— Дядю Ігор! — радісно вигукує моє маля, вибігаючи вперед мене.

— Це тобі, — простягає їй іграшку, яка розмірами трохи менша за саму Надійку.

Вона захоплено забирає іграшку.

— Ти прийшов, — усміхається, дивлячись палкими очима на Градова, міцно обіймає зайця.

— Звичайно, — підморгує їй. — Я ж обіцяв, — переводить погляд на мене. — А це мамі.

Дістає звідкись з-за дверей букет квітів та торт.

— Дякую, — загальмовано говорю, намагаючись зрозуміти, це сон чи все-таки реальність…

— Торт, мабуть, мені, — заявляє задоволена Надійка. — Мама солодке не дуже любить, — морщить носик.

— Чай? — запитує.

Дві пари блакитних очей дивляться на мене. Дочка ще й долоні в благальному жесті склала.

— Чай, — погоджуюсь, розгублено ляскаючи віями. — Мабуть…

Надя відносить зайця до кімнати. Виглядає це трохи кумедно. Усміхаюся. Заєць тягне зайця. Вона ще в капюшоні з вушками та з маленьким хвостиком.

— Давай, — забирає у мене торт. — Дядю Ігорю, мий руки, — командує.

— Принцеса, давай без "дяді", — просить мою малу.

— Добре, — посміхається, тікаючи на кухню.

— Маєш чудовий вигляд, — куточки його губ підіймаються у легкій усмішці.

— Знущаєшся? — пирхаю, розуміючи, що все волосся після сну розпатлане, обличчя напевно заспане, без макіяжу...

— Ні, — окидає мене оцінювальним поглядом. — Я серйозно. Мені подобається.

Починаю закипати, вже хочу висловитись, як тут…

— Ну, ви де там? — чуємо невдоволений голос Надії.

Мовчки йду до дочки. Ми п'ємо чай із тортом. Надійка випитує в Ігоря, що йому подобається, який його улюблений колір, чим він займається… Радісно плескає в долоні, коли чує, що автівками. З’ївши два шматки солодких ласощів, вона різко зіскакує з місця.

— Я зараз, — попереджає та тікає кудись.

— Навіщо ти прийшов? — тихо питаю.

— Я обіцяв, — серйозно каже, ловлячи мій погляд.

— Ти зрозумів, про що я, — шепочу. — Не давай їй ілюзій і хибних надій.

— Я й не збирався.

— Ігорю, — видихаю, перериваючи наші дивоглядки. Встаю, повертаючись до вікна. Сніг великими пластівцями летить з неба. — У тебе наречена. Незабаром весілля… — проковтую ком у горлі. — Квіти сьогодні явно були зайвими… — пошепки додаю.

— Ніка, — чую, як він підводиться з місця та підходить. — По-перше, — шепоче, кладучи долоні на мої плечі, — квіти не були зайвими. Я зараз кажу це серйозно, — змазано цілує в маківку, його руки ковзають вниз, зупиняються на талії, стискаючи її. Хочу його відштовхнути, але не можу… Думала, що забула його, думала, що він став мені чужим… але ні… Так хочеться повірити йому… розслабитися… — По-друге, — тихо каже, глибоко вдихаючи запах мого волосся, — ти дуже сексуальна, — посміхається гад, цілуючи мочку мого вуха. — Хочу тебе, свою шоколадку, — тихо тягне. Його долоні смикаються на моєму животі, сильніше притискаючи до себе. Ігор ніколи не тримав свої думки та емоції в собі. Ось і зараз… — По-третє. У мене немає…

— Знайшла! — чую радісний крик Надійки з коридору, який, як рятувальний круг, витягує мене на берег, віддаляючи від Градова. Усуваюсь від нього, сідаючи на своє місце. — Ось, — простягає йому малюнок із машиною. Ігор сідає навпочіпки, беручи аркуш із маленьких ручок. — Це тобі. Ти сказав, що любиш автівки. Цю я намалювала для тебе. Подобається? — запитує, дивлячись на нього блискучими очима, уважно стежачи за його реакцією.

— Дуже, — тепло посміхається. — Дякую.

Бачу, як вона знову хоче, але так і не наважується його обійняти. А ще помічаю, що й Ігор не знає, як краще вчинити в цій ситуації.

— Будь ласка, — зніяковіло відповідає Надя, підходячи до мене. Обіймає. Гладжу її по голові.

Ігор тепло посміхається, дивлячись на нас. Так незвично... Серце наче завмирає в цей момент. Пропадаю в його блакитних очах.

Телефон Градова блимає, порушуючи цей хвилинний спокій.

— Так, — роздратовано відповідає, встаючи. — Заспокойся, — втомлено видихає. Надійка повертається, але від мене не відходить. — Ти зараз де? — задирає голову до стелі. На кухні повна тиша, до мене долітає жіночий голос. — У поліцію дзвонити не пробувала? Добре. Я скоро буду, — відключається, чортихаючись собі під ніс. — Мені потрібно їхати.

— Вже? — розчаровано запитує Надійка.

— Так, — знизує плечима.

Усередині стає так неприємно… Ще трохи, і я йому повірила б…

Коли ми його проводжаємо, помічаю, як моя принцеса нервує, перебираючи свої маленькі пальчики.

— Ігорю, — невпевнено починає донька, поки він одягає куртку. — Приходь до мене на концерт, до школи… Я розповідатиму віршик.