Розділ 8. Ніка

Ніка

Декілька наступних днів, в принципі, проходять нормально, за винятком одного — Надійка постійно чекає на Ігоря. Ось і зараз…

— Мамо, — гукає, щось малюючи за столом на кухні, поки я мию посуд після вечері. — Вже п'ятниця… а він так і не прийшов…

Вимикаю воду, повертаючись до своєї малечі. З одного боку, я рада, що він вирішив більше нас не турбувати, але з іншого… бачити, як вона на нього чекає, постійно питаючи мене про нього… дуже боляче… Не хочу, щоб вона розчаровувалася…

— Надю, — сідаю поряд з нею. — Можливо, він хоче, але просто не виходить…

— Робота? — перебиває, підпираючи долоньками підборіддя.

— Можливо, — зауважую її малюнок. — Авто? — дивуюсь. Вона їх, в принципі, малює рідко, і то поряд із будиночками та людьми, а тут на цілий аркуш.

— Гарна? — пожвавлюється.

— Дуже, — беру малюнок до рук, уважно розглядаючи.

— Це для дядька Ігоря, — сумно видихає. — Як гадаєш, йому сподобається?

— Звичайно, ще й синя.

— Це його улюблений колір? — знову перебиває.

— Коли ми з ним спілкувалися, йому подобалися такі кольори, — посміхаюся.

— Мультик? — запитує.

— Мультик, — погоджуюсь, цілуючи свою принцесу.

Весь наступний день вирішую присвятити дочці. Ми їдемо до ігрового центру, і я все-таки виконую свою обіцянку — стрибаю разом із нею на батуті. Ми гуляємо у сквері неподалік будинку. Надійка радіє снігу, який дрібними пластівцями падає з неба, залишаючи сніжинки на її рукавичках, курточці та віях.

Увечері, коли я займаюся вечерею, вона забігає до кухні.

— Мамусю! — вигукує. — Дивись, який я віршик знайшла, тільки не всі слова розібрати не можу. — вона простягає мені відірваний шматочок аркуша. — Тут був якийсь малюнок… Це твоє?

— Так…

Свій почерк я впізнаю одразу, як, в принципі, і вірш.

— А чому малюнок порваний?

— Ми посварилися з людиною, якій я дарувала цей малюнок.

Коли ми зустрічалися з Ігорем, я, бувши молодою та по вуха закоханою дівчиною, намалювала його портрет... точніше, він сам якось вийшов... Поруч лежав стус звичайних аркушів А4 для друку, у склянці знайшлися простий олівець і гумка... Напевно, художня школа все ж таки залишила свій слід у моїх навичках і вміннях…

Не можу назвати себе поетом, ніколи не писала віршів, а тут, коли дивилася в його очі на портреті, домальовувала кожну рису його обличчя, щоб вийшло максимально схоже... рядки самі спали на думку. Саме цими рядками я підписала малюнок, а внизу…

— Мам, тут, — повільно читає. — З любов'ю, твоя Ніка... Це ти вигадала? А для кого? — починає засипати питаннями.

Для Градова… Я так хвилювалася, коли показувала йому. Стільки сумнівів було в голові. А що як не сподобається? А якщо посміється з мого дитячого пориву? Раптом не сприйме мої почуття серйозно? Його реакція для мене була дуже зворушливою.

Дурна... Яка я була дурна... Знайшла через що переживати. Але тоді мені здавалося, що я була щаслива, мені було достатньо того, що я маю. Я дихала… жила ним у прямому розумінні цього слова…

Він прийшов додому злий, я залишила малюнок на столі та безнапасно забула про нього… Ігор побачив мій витвір мистецтва. А я просто приросла до підлоги в цей момент, завмерши у дверному отворі чекала на його реакцію.

— Це я? — запитує, на його губах проскакує скороминуща посмішка.

— Так... — шепочу.

Він мовчить, читає... Важко видихає... Авжеж, прийшов стомлений, а тут ще я зі своїм мистецтвом.

— Та ти просто диво, Ніка, — починає усміхатися як хлопчисько, а я зрозуміти не можу, добре це чи погано. Мої долоні починають пітніти.

— Тобі сподобалося? — невпевнено цікавлюся.

— Вона ще питає, — підходить. Бере моє обличчя у свої долоні. — Дякую, — цілує… та так, що з голови все одразу випаровується, залишається тільки його смак… запах, який м'яко огортає мене, змушуючи дихати коханою людиною…

— Мамо? — вириває зі спогадів Надійка.

— Для твого тата, — чесно зізнаюся, спостерігаючи, як моя дівчинка розгублено дивиться на мене своїми великими блакитними очима, а потім починає задумливо хмуритися.

Коли я забирала свої речі з квартири Градова, то знайшла лише половинку цього аркуша, верхньої частини малюнка з його обличчям не було… тільки підборіддя та плечі, а збоку, ближче до низу, вірш… Я забрала цю частину. Якщо він порвав його, значить малюнок перестав мати для нього цінність.

— Ти придумала віршик для нього? — дивується доня, ляскаючи довгими віями.

— Так. Це був творчий порив, — усміхаюся, сідаючи навпочіпки перед нею.

— А йому сподобалося? — тихенько питає.

— Так…

— Мамо, — заглядає в очі і обережно цікавиться: — А можна я вивчу цей віршик для свята?

— Надійко, — усміхаюся. — Але ж він не новорічний.

— Ну і що? — її підборіддя трохи тремтить. — Я спитаю у вчительки, — заявляє, знаходячи рішення. — Якщо вона дозволить, то можна?

— Можна.

Погоджуюсь, сподіваючись, що ця вигадка зробить мою принцесу трохи щасливішою…