Розділ 7. Ніка

Ніка

— Тебе шукав Юрій Андрійович, — одразу повідомляє Ніна, як тільки я заходжу до кабінету.

— Причину знаєш? — цікавлюся, тому що йти до нього зовсім не хочеться.

— Ні, — хитає головою. — Він просто попросив передати, щоб ти зайшла до нього.

— Гаразд, — видихаю, збираючись із думками.

Іду до свого безпосереднього керівника. Стукаю у двері.

— Можна? — запитую, заглядаючи до кабінету.

— Так, заходьте, — він жестом показує, щоб я сіла на стілець. — Наш відділ незабаром розпочне роботу над новим проєктом, дуже перспективним. І я хотів би, щоб ви взяли в ньому участь... — Він розповідає про деякі робочі нюанси. — …якщо все пройде добре, ваша зарплата значно збільшиться…

З одного боку, це справді цікава пропозиція, але з іншого… з чого раптом ця пропозиція надходить саме мені? Я й місяця тут не працюю. Проявити себе ще не встигла. Працюю на тому ж рівні, що й решта. Я чудово знаю свої можливості, особливо у професійній сфері.

— Чому я? — прямо питаю, коли він закінчує розповідь про проєкт.

Чоловік підводиться зі свого місця, підсідає до мене, кладе руку на спинку мого стільця.

— Я бачу в вас потенціал... — у цей момент я починаю розуміти, про який саме потенціал він говорить. Мені стає так бридко та огидно, особливо коли він так близько... Чоловік продовжує щось говорити, а в мене просто шок, але я швидко виходжу з цього стану, коли він починає вести своїми пальцями по моїй руці, порушуючи межі мого особистого простору. — …Я подбаю про тебе.

Від останньої фрази та різкого переходу на «ти» мене немов струмом току б'є. Боже... він мені не сподобався ще на співбесіді, і зараз мої переконання тільки зміцнюються.

Висмикую руку, підскакуючи зі стільця.

— Ви знаєте, у мене є кому дбати, — досить грубо шиплю крізь зуби.

— Не поспішай із відповіддю, — скалиться. — До початку проєкту ще є кілька тижнів.

— Моє рішення не зміниться, — твердо відповідаю, стримуючи цілий ураган усередині. Якби мені не потрібна була ця робота, вже писала б заяву на звільнення за власним бажанням. — Я можу йти?

— Можеш. Тільки подумай добре, — його губи кривляться в мерзотній усмішці. — У наш час важко знайти роботу, особливо з поганими рекомендаціями… або якщо звільняють за статтею.

Мовчки вилітаю з його кабінету, розуміючи, що, швидше за все, скоро мені доведеться знову шукати роботу.

Ще один тиждень проноситься непомітно. Починається грудень. На роботі зі своїм безпосереднім керівництвом практично не перетинаюсь. Вирішую вечорами підробляти фрілансером, беручи різні переклади. Все ще сподіваюся, що зі звільненням якось пронесе, і керівництво перемкнеться на когось іншого… а з Ігорем ми більше так і не зустрічалися… Ну, можливо, воно й на краще.

— Мамусю, — дочка забігає на кухню з чимось у руках. — Мені сказали вивчити віршик, який треба буде прочитати на святі.

Класна керівниця сказала, що у школі буде щось на кшталт невеликого концерту для батьків до нового року. З молодших класів обирали дітей, які хочуть брати участь, і Надійка опинилася серед них.

— Ти вже обрала? — запитую, саджаючи свою дитину до себе на коліна.

— Поки що ні... — сумно розводить ручками. — Але нам сказали, що можна подумати до кінця тижня, — усміхається. — До речі, я зробила конвертик для листа Діду Морозу, — віддає його мені. — Подобається?

— Дуже, — цілую свою принцесу в маківку та відкриваю конверт. — А де ж сам лист?

— Ще не написала, — вона зітхає. — Мам, не ображайся на мене, — різко підіймає на мене свої блакитні очі. — Але цього року я тобі не показуватиму листа. Гаразд?

— Гаразд, — посміхаюся, погоджуючись. — А чому?

— Нехай це буде сюрприз для тебе, — загадково дивиться на конверт.

Після перегляду мультика та вечері допомагаю скласти доньці рюкзачок на завтра, слухаючи її розповідь про те, що її посадили з Антоном, який постійно просить у неї олівці чи ручку.

— Він гарний, — приречено зітхає. — Але чому він не користується своїми? — обурюється, моргаючи своїми великими блакитними очима. — Адже в нього лежить пенал на столі з його ручками та олівцями, — емоційно змахує руками, поки я кладу у портфель зошит. — Мамо, ну ось що з цими хлопцями не так? — запитує, застібаючи свій ранець.

Оце так... Не думала, що розмови о хлопцях почнуться у нас так рано. От би мені такі проблеми... Дивлюся на серйозну дочку, яка чекає від мене відповіді. Для неї це справді складне питання.

— А ти в нього питала, чому він просить у тебе, а не користується своїми? — цікавлюся.

— Ну звісно ж, мам. Він сказав, що мої ручки та олівці краще та подобаються йому більше, — серйозно розповідає. Усміхаюсь, слухаючи свою принцесу. — Хоча ручка в нього така сама, як і в мене, а він все одно мою просить. Ну ось чому? — обурення доньки розчулює.

— Надійко, можливо...

Мене перериває наполегливий дзвінок у двері. Відкриваю на автоматі, не дивлячись у вічко та завмираю.

— Ти? — здивовано видавлюю з себе, проковтуючи ком в горлі.

Я не очікувала, що знову побачу цю людину у своєму житті, особливо на порозі свого будинку. А зараз… коли він стоїть навпроти, пильно спостерігаючи за моєю реакцією, усередині все перевертається…