Розділ 5.2. Ігор

Ігор

— Ну, як вам? — запитує Дамір після огляду великого торговельного центру.

Другу запропонували інвестувати у цей центр і пообіцяли частину акцій. В цілому, там, звичайно, є своє підводне каміння, але він згоден з цим миритися.

— Як на мене, — озираюся ще раз, — то пропозиція вигідна.

— Згоден, — киває Міша. — Ти ж вирішив розширювати сферу своєї діяльності, а це непоганий варіант. Микиті дзвонив? — уточнює у Даміра.

— Так. Вже їде. Перевірить документи, якщо все буде гаразд, підпишу контракт.

Мій погляд несподівано чіпляється за декоративний фонтан, точніше за його борт, на якому сидить маленька дівчинка. Мені завжди здавалося, що я особливо не звертаю уваги на таке, а тут з місця зрушити не можу. Ну, сидить, і що? Може, просто з батьками посварилася? Хоче дитина побути одна! Хто я такий, щоб їй заважати? Проте все одно не можу розвернутися та піти.

У дівчинки червоний носик, сидить, плаче. Розтирає маленькими долонями сльози по обличчю. Ще так розгублено озирається.

Чортихаюсь собі під ніс і йду до дитини.

— Ігорю, ти куди? — запитує Міха. Просто відмахуюсь, бачачи маленьку заплакану ціль.

Підходжу до дитини.

— Привіт, — намагаюся максимально доброзичливо сказати, хоча для мене це взагалі не властиво.

— Привіт, — повертається, сідаю навпочіпки поруч із нею та застигаю. У неї такі гарні очі, риси обличчя мені нагадують когось, але ніяк не можу згадати, кого. Вона знову починає плакати. — Мені мама не дозволяє розмовляти з незнайомцями.

— Давай тоді познайомимося? — пропоную їй. Вона киває, недовірливо примружуючи очі. — Як тебе звати?

— Надія Ігорівна, — твердо заявляє. А мене наче дряпає зсередини. Дівчинка мені точно когось нагадує.

— Прям таки Ігорівна? — добродушно цікавиться Міша, підійшовши разом із Даміром до нас.

— Так, — впевнено киває. — Але можете звати мене Надя, — усміхається, продовжуючи розмазувати долонями сльози.

— Добре, — ця маленька дівчинка викликає у мене стільки емоцій, з одного боку мене це злить, бо я не розумію, чому, але з іншого… для мене це щось нове. — Я Ігор.

— Справді? — її очі так горять у цей момент, а усмішка та ямочки на щоках мені ну точно когось нагадують.

— Так, — посміхаюся.

Дамір із Мішею теж представляються, і Надя наче трохи розслабляється.

— А чому ти тут одна? — цікавиться Дамір. — Від мами з татом втекла?

— Ні, — по її щоках знову котяться сльози. — Я тут із бабусею. Ми чекали на маму в ігровому центрі, я познайомилася з Лілею, і ми грали разом, а потім… мені здалося, що я побачила маму… Побігла за тітонькою та опинилася тут. А як повернутися… не знаю, — розводить ручками, шморгаючи носиком. Але я її чудово розумію, тут дорослий може заблукати, не кажучи вже про дитину. — Це була не мама… — вона мовчить, а потім тихенько додає, опустивши очі: — А тата в мене немає…

— Хочеш, ми відведемо тебе до ігрового центру? — питаю.

— Так. Ось тільки, — невпевнено каже. — Ще дещо трапилося...

— Що? — уточнюю.

Надя зістрибує з бортика. Злегка відходить. Помічаю відламану фігурку.

— Я не хотіла, — дивиться в підлогу, а потім різко підводить на нас свої великі блакитні очі та так безневинно ляскає віями. Одна дівчина теж колись так робила… І, між іншим, вдало користувалася цим. Ніка завжди знала, що коли вона так дивиться, я не можу на неї злитися... І зараз, стосовно цієї дитини, я відчуваю те ж саме. — Воно само... якось ... — знизує маленькими плечиками, розводячи руки в сторони.

— Боже, ти просто диво! — не можу стримати усмішки. Вона така мила. Дивлюся на причину розгублення дитини та усвідомлюю, що трохи сили вона все ж таки приклала, щоб відколупати цю фігурку.

Надя здивовано дивиться.

— Ви не сваритимете мене? — дивується.

— Мама часто сварить? — цікавлюся.

— Ні, — хитає головою, усміхається. — Мама звикла, а от у школі сварять, — зізнається.

— А що ти накоїла у школі? — запитує Дамір.

— Крейда на підлогу з коробки впала. Але там коробка була погана, я її просто взяла, а вона вся й випала, — і знову вона руками розводить та невинно ляскає очима.

— Крейда сама випала? — недовірливо питаю.

— Ну так. Я ж кажу, це коробка була погана, — пояснює, немов дитина тут я.

Встаю.

З нас трьох Надя підходить до мене та стає поряд. Беру її на руки, зненацька для себе. Це виходить якось автоматично... і тут в ніс б'є запах із домішкою чогось дуже знайомого. Дитина не виривається, а навпаки довіряє, хоча, я, по суті, абсолютно незнайома людина...

— А ви навіть чимось схожі, — усміхається Міша, підморгуючи Наді.

Вона обіймає мене за шию та за кілька секунд радісно вигукує:

— Мамусю!

Повертаюсь і застигаю, коли бачу Ніку. Вона зі зляканими очима вихоплює в мене дитину. Надя одразу її обіймає та розповідає, як тут опинилася, потім повертається до мене, але не перестає обіймати Ніку за шию.

— …вони хотіли мені допомогти, відвести до бабусі, — продовжує розповідати. — Його звуть Ігор! — радісно вигукує. — Уявляєш?

— Уявляю... — тихо відповідає.

— Привіт, Ніко, — вітається Міша, а потім і Дамір. — Вітаю.

— Мамусю? — запитую, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Так, — усміхається Надя. — Це моя мама! — малеча заявляє це з такою гордістю, що всі сумніви відразу випаровуються.

— Дякую вам за допомогу, але ми підемо, — вона розвертається та поспішно йде, а я стою як баран, намагаючись зрозуміти, що взагалі сталося.

Але буквально за кілька метрів я чую дитячий голос:

— Мамо, а чому ти плачеш?

Ніка зупинилася, спустила дитину з рук та уважно подивилася їй у вічі.

— Я просто злякалася за тебе. Перенервувала, — її голос тремтить. — Більше не тікай так. Добре?

— Так, — погоджується, обіймаючи Ніку, а вона обіймає дитину у відповідь.