Розділ 4.2. Ніка

Ніка

Я прийшла сюди розслабитися та потанцювати. Але дідько! Цей Градов плутає усі мої думки.

Все! Більше він у моє життя не влізе. З цими думками я випиваю коктейль. На танцполі, спочатку, почуваюся сковано, постійно відчуваю на собі його погляд. Але в якийсь момент алкоголь починає діяти, розливаючись теплом по венах, мені вдається розслабитися та трохи забутися до того моменту, доки на моєму животі не з'являються гарячі чоловічі долоні, які різко притискають, змушуючи спиною врізатися в потужні груди. Мені навіть розвертатися не треба… Його руки, запах… я впізнаю з тисячі…

Він заривається носом у моє волосся, роблячи глибокий вдих, потім нахиляється, і хрипкий шепіт торкається мого вушка:

— Шоколадка... — тягне.

Мені хочеться розслабитися, довіритися, але натомість в пам'яті спливають факти нашого розриву. Згадую, який він козел. Різко усуваюсь, розуміючи, що він вже не очікує цього, розвертаюсь та обдаровую його дзвінким ляпасом.

— Згоден, — посміхається. — Заслужив.

— Градов, ти у своєму розумі?! — ображено пирхаю, схрещуючи руки на грудях.

— Ніко, подаруй мені хоча б один танець, — просить і так дивиться, що мене в жар кидає. Зухвалий!

— Я тобі вже подарунок сьогодні зробила, — уїдливо усміхаюся. — Ляпас. Не вистачило?

— Мені тебе завжди мало, — серйозно каже, у його голосі немає вагань, він упевнений у своїх словах та діях.

— Пробач, — знизую плечима. — Не помітила, — голос зрадливо здригнувся, але добре, що гучна музика заглушає цю ваду. — Особливо за останні сім років.

— Слухай, — напирає. Я чомусь починаю тремтіти. У цієї людини немає терпіння і вона шалено вперта. Нічого не змінюється! — Усього один танець.

— Невже ти стрибатимеш на танцполі? — запитую і в цей момент, як на замовлення, починається повільний танець. — Ти…

Хочу обуритися, але він підходить впритул, а в мене перехоплює подих.

— Ні-іка-а, — нахиляється, повільно видихаючи моє ім'я. Відчуваю його пекуче дихання на своєму обличчі. Його чіпкі блакитні очі утримують, не даючи змоги відвести погляду. — Один танець.

— Тільки один, — судомно видихаю, заплющуючи очі. Ніколи не вміла йому відмовляти. І зараз…

Для Ігоря це служить спусковим гачком… Його руки дбайливо ковзають по моїй талії, міцно притискаючи до себе. Втикаюсь носом у його груди, вдихаючи такий рідний запах… Від нього віє впевненістю та безпекою…

Боже-е... Як же я за тобою сумувала, Градов. Якби ти тільки знав.

Притуляюся до нього сильніше. Тремтіння проходить. У його обіймах тепло, спокійно... ось тільки дуже прикро, що ці почуття оманливі. Але на ці кілька хвилин я відпускаю себе, повністю довіряючись йому. Не думаю ні про що, просто насолоджуюся його близькістю, гарячим диханням, яке плутається в моєму волоссі... теплом, від якого кидає в жар...

Раптом все припиняється, на зміну повільній музиці приходять гучні баси, змушуючи прокинутися.

Намагаюся відсторонитися, але він не дає, сильніше втискаючи мене в себе.

Смикаю головою, зустрічаючись із його серйозним поглядом.

— Відпусти, — обурююся, надуваючи губки.

Він нахиляється, упираючись своїм чолом у мій:

— Не можу, — спокійно відповідає, кайфуючи від мого шокового стану.

— Будь ласка, Ігорю, — прошу, голос зрадницьки тремтить. — Не потрібно…

— Ніко! — чую позаду голос Віти, який остаточно вириває мене з цієї солодкої ілюзії. Не можна вірити Градову. Не можна! — Ти забула клатч нагорі, — простягає. — Там твій телефон розривається.

Злегка відштовхую Ігоря, він відпускає, і мені знову стає холодно. Знаходжу телефон. П'ять пропущених від мами. У голові одразу з'являються погані думки… Невже щось серйозне трапилося?

Протискаюсь крізь натовп, думаючи тільки про свою маленьку принцесу. У гардеробі забираю своє пальто. Бігло накидаю його на плечі, вискакуючи надвір. Набираю останній номер.

— Мамо? — замість батьківського голосу чую свою Надійку.

— Привіт, сонечко, — м'яко кажу. Потім дивлюся на час: майже перша година ночі. — Ти чому ще не спиш?

— Мені жах наснився ... — починає тараторити. — Це все через подушку. Потрібно її змінити, — скаржиться, знаходячи винуватця її поганого сну. — Я побігла до тебе в кімнату, а там порожньо, — здивовано шепоче. — Бабуся вже спить. А я хочу до тебе, — починає пхикати. — Мамусю, ти скоро?

— Так, — усміхаюся. — Вже їду.

— Гаразд, можна я не спатиму, а зачекаю на тебе? — обережно запитує.

— Можна, — дозволяю. — Я люблю тебе.

— І я тебе, матусю, — чую, як її голос стає веселішим. — Чекаю.

Вимикаюсь. Боже, що я за матір така? У мене вдома дитина, а я по клубах вештаюся!

Здригаюсь, чуючи за спиною напружений голос:

— Родина, сім'я? — питає Ігор. Повертаюся до нього. Зовні він здається абсолютно спокійним, але я його знаю – всередині в нього зараз таке саме цунамі, як і в мене.

— Так, — киваю.

— Ти щаслива? — робить пару кроків назустріч мені.

— Так ... — моє тепле, невпевнене дихання виділяється на тлі морозного повітря.

Та що відбувається? Минуло сім років, а я так само реагую на нього, наче нічого й не було. Злюсь на себе, на Ігоря. Ось навіщо потрібен був цей танець?

Беру себе в руки, роблю впевнений крок до нього назустріч, підсмикую підборіддя:

— У мене все чудово, — з викликом дивлюся в його блакитні очі, які готові заморозити. — Більше не лізь у моє життя. Я щаслива. А те, що було сьогодні… — запинаюся. — Це просто непорозуміння.

Я чудово усвідомлюю, що роблю йому боляче. Раніше Ігор просто психанув би та пішов... А зараз? Бачу, який він напружений. Мені стає трохи ніяково.

— Отже, непорозуміння, — зло цідить крізь зуби. — Ну тоді наступного разу намагайся не вештатися по клубах та не вішайся на мужиків від свого неземного щастя. — Мене чіпляють його слова, дуже. Нічого не змінюється! Залишилося останнє... щоб він пішов. Градов робить крок назустріч мені, стаючи майже впритул. Мене знову огортає його запах, але його тон просто добиває. — А то з одним випиваєш, з іншим танцюєш, а третьому кажеш, що любиш.