Розділ 3. Ніка

Ніка

Декілька наступних днів я проводжу за пошуками роботи. Доки Надійка в школі, мотаюся по співбесідах, розсилаю резюме, але, на жаль, на цей час безуспішно… Хоча, ні, один підробіток все ж таки вдалося знайти. Тепер я займаюся перекладами текстів онлайн. Ну а що вдієш? Фріланс, так фріланс. Дохід, звичайно, не такий, як раніше, але на життя цілком вистачить, а там знайду нормальну роботу. Поки що інших варіантів у мене немає.

— Мам, — до кухні вбігає Надійка, відволікаючи мене від ноутбука. — Ну, я їсти хочу. Вже скоро?

Сідає на стілець поруч зі мною. Дивлюсь у бік духовки, де запікається м'ясо. Таймер показує ще сім хвилин.

— Мінімум сім хвилин, — повідомляю, цмокаючи її в щічку.

— А що ти робиш? — із цікавістю поглядає на екран ноутбука.

— Працюю.

— Ясно, — нудно киває. — Хочеш, я покажу, як розчесала Лілю? — запитує з палаючими очима.

— Хочу, — відповідаю, знову відволікаючись від роботи.

Надійка тікає до кімнати, а повертається вже з лялькою.

— Ось, — простягає її мені. — Дивись.

Хвалю, говорячи, що вийшло дуже красиво. Поки вона розповідає, як упорядковувала свою підопічну, я розумію, що найближчим часом попрацювати не вийде.

Ми вечеряємо, і в цей момент я помічаю у своєї принцеси кулончик. Намагаюся згадати її без нього, але не можу.

— Сонечко, — відвертаю її увагу від трапези. — А ти його знімаєш? — киваю на кулон.

— Ні, — хитає головою. — Хоча… — задумливо дивиться на мене. — Коли купаюся.

— Точно... — згадую, коли вчора допомагала їй мити волосся, кулон лежав на поличці.

— А що? — насторожено питає.

— Нічого, — усміхаюся.

— Ні, мамо, — підозріло дивиться, схрещуючи на грудях руки. — Ти щось хотіла сказати. Що не так? — обурюється.

— Все так. Просто ти в ньому дуже гарна.

— Що, правда? — усміхається, дивлячись на кулончик.

Киваю, повертаючись до їжі.

Я не очікувала, що доня так ставитиметься до цієї речі. Зазвичай, у неї швидко зникає інтерес до подібного. Вона може втратити щось і не помітити, а тут… завжди носить із собою, постійно смикає в руках. Коли кудись іде, ховає під кофту. Коли забирала її вчора зі школи, вона, одягаючись, не помітила, як кулончик став висіти поверх светра. Одна із дівчаток попросила дати подивитися, але Надя насупилася та різко сказала: «Ні. Це моє», ховаючи його назад. Ні я, ні однокласниця не були до такого готові, зазвичай моя принцеса запросто ділиться іграшками та з усмішкою розповідає про ту чи іншу річ, доки інші її розглядають, а тут… Кулончик став недоторканим.

Мене це дивує та насторожує одночасно. Я розумію, що це єдина річ, яка хоч якось пов'язує її з татом, але те, з якою швидкістю вона змінюється, коли хтось намагається зазіхнути на прикрасу або просто хоче подивитися, мене трохи лякає.

— Мамо, допоможеш мені зібрати портфель? — висмикує донька мене з думок, ставлячи порожню тарілку до раковини. Киваю. Вона підсуває стілець до мийки, принагідно забираючи мою тарілку, залазить на нього, натягує рукавички та миє посуд.

Останнім часом моя дитина мене справді дивує. Ні, допомагати мені вона любила й раніше. Але посуд мила тільки під настрій, а останні пару днів, після їди, вона постійно це робить.

Перед сном збираємо рюкзак, і тут Надійка несподівано запитує:

— Мамо, а як ти думаєш, — підіймає на мене свої небесні очі. — Я сподобалася б батькові?

Ось не чекала я від неї подібного питання, особливо зараз.

— Звичайно, — посміхаюся, застібаючи портфель.

— А чому? — підходить ближче, уважно дивлячись на мене.

— Ну як така дівчинка може не подобатися? — сідаю на стілець, слідом всаджуючи її собі на коліна.

— А раптом? — тихенько каже, починаючи маленькими пальчиками смикати свій кулончик. — Ось ти мене за щось любиш?

— Люблю, — серйозно відповідаю. — Але не за щось, — вона здивовано ляскає маленькими віями. — А просто тому, що ти в мене є, — усміхаюся.

— А він мене любитиме так само сильно, як і ти? — обережно цікавиться, а от я трохи зависаю.

Надійка думає, що він з'явиться у її житті? Та ні, вона в цьому впевнена.

— Звичайно, — повільно відповідаю, розгублено цілуючи її у волосся. І, якщо чесно, вже починаю побоюватися її наступних запитань.

— А як... — починає говорити, але замовкає на півслові, чуючи дзвінок у двері.

Підводжуся, залишаючи її саму в кімнаті. Поспішаю до дверей та подумки дякую Богові, що до нас хтось прийшов...

Відкриваю, навіть не подивившись попередньо у вічко.