Розділ 2. Ніка

Ніка

Укладаю спати свою маленьку принцесу. Навшпиньки виходжу з її спальні. Йду до своєї кімнати та, сама не розумію навіщо, лізу в дальній кут книжкової полиці. Дістаю звідти невелику коробку, яку покрив пристойний шар пилу.

Сідаю на диван, ставлю її собі на коліна. Відкриваю…

Мій погляд чіпляється за наші з Ігорем фотографії. Дістаю їх тремтячими руками, відчуваю, як щоки обпалюють сльози. Мені здавалося, що ми тут щасливі, а виявилося все зовсім не так.

Під знімками знаходжу розкладний кулончик у вигляді серця. Відкриваю його й наче завмираю, повертаючись спогадами у той день.

— Відкрий його, — шепоче у волосся, міцно обіймаючи зі спини. По тілу відразу пробігає приємне тремтіння.

Виконую його прохання. Усередині вигравіювано дві літери. Це перші літери наших імен: «І» та «В».

— А ти, виявляється, романтик, — говорю, відчуваючи, як починає щипати очі.

Ігор нахиляється, і тієї ж миті мою шию зігріває гарячий шепіт:

— Тільки нікому не кажи про це, — його губи торкаються моєї шкіри.

— Добре... — судомно видихаю.

Я тоді вже була вагітна, проте ще не знала – термін був дуже маленький, але крихітне життя всередині мене вже існувало... Непрохані сльози котяться по щоках. У самому низу коробки помічаю свій старий телефон. Він сюди потрапив, коли я опинилася в лікарні із загрозою викидня... У нове життя я вирішила нічого не брати з минулого, навіть номер телефону... Пам'ятаю, як плакала ночами, дивлячись у соцмережах його фотографії з дівчатами. Майже кожен божий день звідкись з’являлася нова. Мені здавалося, що кожну з них він обіймав так само, як колись мене, і це вкотре переконувало мене в тому, що з його боку до мене не було почуттів.

Усміхаюся крізь сльози, розуміючи, що намагаюсь увімкнути розряджений телефон. Відставляю коробку на фотографії, які лежали поряд зі мною на дивані. Зверху кладу кулон та йду на кухню шукати зарядку. Знаходжу її на стільці та чую, як у кімнаті щось падає. Біжу назад і застигаю у дверях, бачачи Надійку, яка підіймає коробку з підлоги, а потім уважно розглядає кулончик.

Через кілька секунд вона помічає мене у дверному отворі, безневинно дивиться своїми блакитними очима:

— Воно саме... — тихо каже, розводячи свої маленькі ручки убік, та одразу винно опускає очі в підлогу. — Якось…

— Я так і подумала, — посміхаюся, підходячи до неї, сідаю на підлогу поряд із донею.

Надійка обіймає мене. Я полегшено видихаю, коли бачу фотографії на дивані. Добре, що маленький детектив не помітив ці докази. Тихенько кладу на них подушку.

— Мам, — кличе, звертаючи на себе мою увагу.

— Так, сонечко.

— А що це? — простягає мені серце.

— Це кулончик. — Дочка вичікувально дивиться – як називається ця річ вона і так знає. Має кілька схожих. — Його колись подарував мені твій тато. Дивися, — надійка підсідає ближче до мене, з блискучими очима спостерігає за тим, як я відкриваю кулон. — Тут усередині перші літери наших імен.

Вона з палаючими очима розглядає його. А я, бачачи її захоплення від цього серця, вирішую, що нехай у неї буде хоч одна річ, яка поєднує в собі і маму, і тата.

— Тобі подобається? — запитую.

— Так, — киває, як заведена.

— Буду рада, якщо тепер він буде в тебе, — посміхаюся, а ось Надійка хмуриться.

— Тато не буде проти? — тихенько питає пониклим голосом. Його в нашому житті немає, а вона боїться його засмутити. Парадокс. — Він подарував його тобі.

— Гадаю, він буде радий, — обіймаю свою принцесу.

— Справді? — насторожено уточнює.

— Так, — посміхаюся, киваючи.

Надійка просить допомогти застебнути кулончик, надягаючи його на себе відразу ж. Біжить у коридор до дзеркала.

Дивлюся, як вона в теплій піжамі красується, із захопленням розглядаючи серце на своїй шиї.

— Не дарма я вночі прокинулася, — несподівано видає, продовжуючи милуватися собою. — Дякую.

Підбігає. Беру її на ручки, доня цілує мене в щічку.

— Ну, тепер настав час знову спати.

Киває, обіймаючи мене за шию. Спускаю її з рук, укладаючи на ліжко.

— Мам, а він точно не буде проти? — уточнює.

До мене не одразу доходить, що вона знову говорить про тата…

— Точно, — видихаю.

Переконавшись, що Надійка заснула, повертаюся до кімнати. На дивані бачу кинуту зарядку та свій старий смартфон. За кілька хвилин телефон вмикається. Відчуваю, як пітніють долоні, коли заходжу на свою стару сторінку в соціальній мережі, дивуюся, що її не видалили або не заблокували. Помічаю море повідомлень, що накопичилися, але стрічка новин видає відразу купу оновлень, кілька фотографій я вихоплюю відразу. Тихі сльози котяться по щоках… Ігор із черговою моделлю у черговому клубі… а що я очікувала побачити? Він має своє життя, про мене він давно забув!

— Досить, — шепочу, витираючи долонями неслухняні сльози. — Надивилася…

Складаю все назад у коробку й запихаю її в дальній кут книжкової полиці. Туди, де їй саме місце…