Розділ 1.2. Ніка

Ніка

— А можна швидше? — роздратовано питаю, розуміючи, що дочка чекає на мене вже майже півтори години. А водій, як на зло, плететься як черепаха.

— Пані, погода, — втомлено видихає, пояснюючи ніби нерозумній дитині.

— Вибачте, — усвідомлюю, що трохи вийшла з себе.

Розумію, що нервую через зустріч з Ігорем. Боже... я не бачила його сім років, навіть... майже вісім... Але варто було почути його голос, як по спині побігли мурашки, а серце шалено забилося, розганяючи кров у венах...

Але не можна… Не можна його близько до себе підпускати. Більше я з ним ніколи не побачусь. Ця зустріч була звичайною випадковістю.

Намагаюся подумки переконати себе, відчуваючи, як непрохані сльози скочуються по щоках. Швидко витираю їх долонями. Не час і не місце.

Колись під Новий рік я отримала найдорожчий подарунок… свою Надійку. Я знала, що одній ростити дитину буде складно, але була впевнена, що впораюся... Вагітність була важка. Постійні нерви давались взнаки. Бачити Ігоря щоразу з новою панночкою було нестерпно боляче. Але коли я потрапила до лікарні із загрозою викидня, зрозуміла, треба забути цього чоловіка, запхнувши пам'ять про нього в найдальші куточки своєї свідомості. Адже він мене не любив, а я своїми переживаннями тільки шкодила собі та дитині.

— Приїхали, — вириває з думок водій.

Розраховуюсь із ним. Вийшовши з машини, розумію, що дощ закінчився. Заходжу до школи, швидко знаходжу потрібний кабінет.

— Мама! — вигукує Надійка, зіскакуючи зі стільця.

Обіймаю свою донечку.

— Вибачте, — винно дивлюсь на Тетяну Георгіївну. — Автівка зламалась.

— Буває, — посміхається, спостерігаючи, як дочка квапливо кладе зошит у рюкзак і біжить до вішалки знімати свою курточку. — У вас дуже спокійна дитина.

— Це так... — допомагаю надіти шапку своїй принцесі, згадуючи, що й у садочку мені говорили те саме. Ось тільки вона дуже допитлива й коли щось накоїть, а в нас це відбувається досить часто, вона покаянно опускає очі, кажучи: «Воно само… якось…».

Прощаємось з учителем. Виходимо надвір.

— Мам, дивись! — захоплено вигукує Надійка. Так, погода сьогодні, звичайно, непередбачувана. — Сніг! — ловить на рукавичку пару сніжинок і спостерігає за ними як заворожена. — Ще не розтанули, — шепоче.

Спостерігаємо разом за процесом, але за пару секунд сніжинки зникають, перетворившись на мокрий слід.

— Ідемо, — беру її за ручку.

— А ми пішки? — дивується.

— Так, — знизую плечима. — Машинка зламалася.

Але Надійку це аж ніяк не лякає. Адже на вулиці йде сніг! Мені б її оптимізм. Добре, що живемо за п'ять хвилин від школи.

Вдома, за вечерею, Надя несподівано питає:

— А вже можна писати листа Діду Морозу? — На моєму обличчі з'являється посмішка. — Мам, адже сніг вже падає.

— Гадаю, можна. Що ти хочеш попросити в нього?

Вона трохи соромиться, не наважуючись сказати.

— Нехай це буде сюрприз, — знаходить відповідь.

— А чому саме у Діда Мороза, а не в мене на День народження? — продовжую розпитування – може, все-таки розкаже.

— Спочатку я хотіла попросити у тебе, — зізнається. — Але потім подумала, що Дід Мороз точно це зможе зробити, — мрійливо посміхається, змахуючи ручками. — Адже він чарівник!

— Так, — киваю, але подумки намагаюся вгадати, що там може бути, адже Дід Мороз і мама — це одна людина. Але їй поки що про це знати необов'язково.

— За Діною сьогодні прийшов тато, — несподівано каже, висмикуючи мене з думок. — Він подарував їй плюшевого ведмедика... — засмучено додає, ганяючи по тарілці останній шматочок котлети.

— Ти чого? — підсідаю до неї, обіймаю.

— А за мною тато не хоче приходити... — шепче, вмощуючись у мене на колінах.

— Ну що ти, — гублюся, не знаючи, що відповісти.

— Мабуть, — закидає голову, дивлячись на мене своїми яскравими блакитними очима. У цей момент вона така схожа на свого батька, — це тому, що я часто щось ламаю? — висуває свій здогад.

— Ні, — заспокоюю, поправляючи її волосся. — він просто…

— Не любить мене? — перебиває, висуваючи нове припущення. Боюся уявити, що буде наступним…

Збираюся із силами. Все-таки це я винна, що вона не має тата.

— Він просто не знає про тебе.

— Це як? — здивовано блимає оченятками, а маленькою щічкою стікає сльозинка.

Я знала, що рано чи пізно мені потрібно буде їй щось розповісти. Раніше ми обходилися тим, що тата у нас просто немає, і на цьому все. Але за останні пару місяців, коли вона пішла до школи, питань про тата стало набагато більше.

— Ми з ним трохи посварилися, — кажу, погладжуючи її по спинці, —та перестали спілкуватися. А потім я дізналася про тебе.

— А чому йому про мене не сказала? — ображено випинає нижню губку, схрещуючи руки на грудях.

— Не змогла, — видихаю, намагаючись збагнути, як правильно пояснити причину.

— Телефон не працював? — доня сама додумує відповідь.

— Можна і так сказати…

Така відповідь її цілком влаштовує, і я переводжу розмову в інший напрямок. Вона знову посміхається, швидко переключаючись на нову іграшку, яку ми купили вчора. Я трохи заспокоююсь, але розумію, що це затишшя ненадовго…