8

Оце так розгон від поганця, до зайчика, каву мені приніс весь такий ідеальний: в блакитному светрі, під тон смарагдово-зелених очей, що тепер іскрились задоволенням та гарно зачесаним волоссям, наче зійшов з екрана. "Що ж гарний хід, та зі мною це не пройде дорогенький", - посміхалась я подумки. Та добре, що хлопець не вмів читати думок і тепер, як нівчому не бувало, протягував мені каву.

- Нуу, Емі, що будеш- капучино чи еспрессо?- додав він.

- Це хабар?- спитала я, змірюючи хлопця нищівним поглядом. Артем фиркнув

- Кава примирення.

В душі я сміялася з його винахідливості, хоч "Оскара" давай їй-бо, герой-романтик вищого розряду.

- Сірим мишкам немає часу кавувати, треба на тренування йти,- випалила я. В очах Артема розливався сум, ніби він і справді шкодував про свої слова.

- Вибач, я погарячкував.- промовив він, коли я знову поривалася чимдуж натиснути на палицю та втекти. - І взагалі, це ти винна, перша почала, а тепер дуєшся! Ці слова хлопця спустили його з і так слизького шляху примирення.

- Щоо!- вибухнула я. Слова Артема подіяли, як холодний душ, що витверезив з мене наміри про примирення, які я виношувала всі ці дні, а замість цього з мого рота вилився водоспад слів.

- Це я винувата!? А хто перший до мене поліз!?- зашипіла я.

- Ха! - засміявся хлопець, підійшовши до мене ближче додав- Щось я не помітив, щоб ти сильно опиралась!- всміхнувся він.

Мені так і кортіло вихопити в Артема каву і випробувати його кофту на міцність, та задум в мене не вийшов, я почула дзвінкий голос липучки Вікторії, що захопила собою весь простір. - Привіт, котику,- промовила руда приторним голосом, від якого в мене до горла уже підступало.

- Привіт, Віко, - мовив Артем, незадоволений появою рудої. Та їй було на це плювати, навіть на мене не глянула.

- Ооо, як мило, любчику, ти приніс мені каву. Вікторія взяла з рук Артема каву і надпивши її промовила:

- Любчику, тільки запамятай, що я п'ю каву з цукром,- мовила вона. На хвилину я відчула себе глядачкою якоїсь мильної опери по телику, і мені нестерпно захотілось перемкнути канал.

А руда, сфокусувавши погляд на мені, ніби тільки побачила мовила:

- Привіт, Емі, я вам завадила?- спитала вона, зиркаючи то на мене, то на нього.

- Та ні, - швидко відповіла я, поки Артем не встиг своє слово вставити, пішла до зали.

******

Зала була простора з великими дзеркалами на стінах. Мою увагу привернув свист стріл, що врізалися в мішені в центрі кімнати. Спостерігаючи за вправністю трьох лучників, я відчула себе героїнею фільму про відважних лицарів, які так полюбляю з дитинства, а особливо момент коли стріла, врізається з тріумфом у мішень  З  легень вирвалося гучне "Вау!", мабуть, я сказала це не так тихо як хотілося б, тому, що троє лучників серед яких була і Макс, повернулися до мене, що змусило мене знітитися від того, що я привернула увагу.

- Вибачте,- промовила я. А інструктор зі стрільби з лука запропонував приєднатись, кивнувши мені.

- Та ні, я краще подивлюсь,- відповіла я. 

Артем і Вікторія тим часом вже теж дійшли і тепер стояли поодаль і мило балакали. До мене долітали обривки їх розмови.

- Круто, говорила Вікторія,- спостерігаючи за лучниками.

- Хотіла б спробувати?- поцікавився хлопець.

- Котику, стріляти- справа не жіноча, - промурчала та.

 Фее, бридота!- подумала я, слухаючи голосок рудої. Чомусь вона все більше стала мене бісити, що це вона біля Артема треться. І раптом в мою голову прийшла просто неймовірна ідея:

- Я вибачаюсь, ви щось казали про те, що можна приєднатись,- мовила я до інструктора.

Якби мені сказали, що я ось так сидітиму на стільці з луком в руках- розсміялася б, а тепер дивувалась тій дивовижі, навіть кортіло ущипнути себе за руку, та на щастя, руки були зайняті. Мій погляд ковзнув в бік солодкої парочки, що прикипіли до мене. І я насолоджувалась цією миттю, так і кортіло сказати: "Ну що, стріляти справа не жіноча?". 

А що, як я зараз облажаюся- майнула зрадлива думка в голові, та ще й лук, як назло здається важив тону. А потім я ніби почула слова мами, що завжди казала: "Ти боєць! Ніколи не здавайся." Глибоко вдихнувши, я таки  випустила стрілу, яка щоправда не влучила, впавши за кілька метрів від мішені, але я почувалася переможцем в душі, а в мою честь залом прокотились оплески. Увійшовши в азарт, вирішила спробувати ще раз. На цей раз стріла таки втрапила в мішень, хоч і не чітко- посередині- та вже прогрес. "Ти молодчинка!"- похвалив мене русявий лучник, Сергій здається, власник лука, з якого я стріляла.

- Дякую, - посміхнулась я.

- Ти сміливиця, - додав хлопець задоволено, - трішки зосередженості і усе вийде!- запевнив він, посміхаючись, я іще раз йому подякувала. Все ж таки, як це чудово бути в Карпатах, що з одного боку випробовували  на міцність, а з іншого дарували мені упевненність у власних  силах,- подумала я.

Я подивилась на те місце, де раніше стояв Артем, але хлопця і липучки не було.

ДЯКую вам рідненькі за натхнення та зірочки!!)) Всіх обіймаю і люблю :))

НОва Глава у недільку!!!)))