3.

Тонка смужка жовтуватого світла падала на дерев’яну підлогу, вихоплюючи з напівтемряви кілька дощок і ніжку стільця. Шенна сиділа на краю вузького ліжка, тримаючи в руці дзеркало. Вона дивилася на своє відображення так довго, наче сподівалася відшукати в ньому щось, чого досі не помічала. Відколи повернулася з фабрики, минуло вже кілька годин, але вона так і не змогла змусити себе зайнятися чимось іншим. Батькові слова раз у раз поверталися до неї, порушуючи кожну спробу відволіктися. Шенна гірко всміхнулася. Колись їй здавалося, що найгірше, що може зробити батько, — це й надалі вдавати, ніби її не існує. Тепер виявилося, що він здатен згадати про неї, коли виникне потреба. І, як завжди, не для того, щоб поцікавитися її життям.

Останню годину вона думала, на що могла б проміняти своє становище. Певно, у новому будинку Шенна стала б господинею, і їй більше не довелося б тіснитися тут. Ніхто не дорікав би їй і не дивився на неї так, ніби її присутність — це вже прикра помилка. Звісно, шлюб із незнайомцем навряд чи обіцяв щастя. Адже вона не мала жодних ілюзій щодо чоловіка, якого обрав для неї батько.

Але хіба до цього їй жилося краще?

Вона оселилася на горищі — у тісній комірчині з низькою похилою стелею. До неї вели круті дерев'яні сходи, підніматися якими щоразу ставало справжнім випробуванням для кульгавої ноги. Тут не було нічого зайвого: вузьке ліжко, дерев’яна шафа і письмовий стіл. За голою шибкою чорніло небо, а в кутку вимальовувалися контури старого телескопа. 

Влітку під розпеченою черепицею стояла така задуха, від якої плавився віск свічок і не рятувало навстіж відчинене вікно; а пізньої осені крижаний вітер пробивався крізь щілини в даху, змушуючи її спати, закутавшись у ковдру з головою. А коли починалася злива, здавалося, краплі били просто по подушці.

Шенна вже й не пригадувала, коли саме її відправили сюди. Пам’ятала лише, що спочатку їй сказали, ніби це тимчасово. Здається, в одній із кімнат збиралися робити ремонт. А може, вона просто заважала гостям. Причини змінювалися, одна за одною, і кожна звучала досить переконливо. Поки одного дня мачуха не зупинилася посеред вітальні, розглядаючи щось у розкладеному на столі журналі, й недбало зауважила:

— Було б добре, аби вона не плуталася під ногами.

Цей спогад врізався у пам’ять, бо батько погодився. Він міг запитати, чи вона не проти. Міг поглянути на неї — бодай раз, аби вона зрозуміла, що йому не все одно. А він просто сидів у кріслі і продовжував читати газету.

Тепер усе повторювалося знову, тільки причиною стала потреба батька врятувати сімейний бізнес. Він знайшов ідеальний спосіб розв'язати проблеми, і цей спосіб, як завжди, передбачав, що Шенна має поступитися. Людина, яка роками не цікавилася її бажаннями, вирішила, що має право розпорядитися її майбутнім. Можливо, саме тому думка про від'їзд уже не здавалася такою страшною.

— Ти зібралася? 

Голос Анни-Лізи пролунав так несподівано, що Шенна здригнулася. Дзеркало вислизнуло з її пальців, ударилося об металеве бильце ліжка й розлетілося на кілька уламків. Вона здивовано глянула на двері, у яких стояла найменша сестра. Та здавалася напрочуд яскравою, ніби одна з тих зірок, за якими Шенна іноді спостерігала через телескоп. Її мідні кучері, укладені вигадливими локонами, спадали на плечі, відливаючи золотом у світлі коридорної лампи. Вечірня сукня кольору темного вина м’яко облягала струнку постать і розходилася донизу широкими складками. Оголені плечі й глибокий виріз човником підкреслювали тендітну лінію ключиць, на якій виблискував золотий ланцюжок. 

Шенна перевела погляд на підлогу. У найбільшому уламку відбилося її обличчя — перекошене, розсічене тонкою тріщиною від чола до підборіддя. Вона завмерла, відчуваючи, як холод ковзнув по спині. Дівчина не вірила в прикмети. Та, дивлячись на власне відображення, вона подумала, що сьогоднішній вечір навряд чи закінчиться добре.

— Там усі чекають на тебе, — Анна-Ліза не наважилася зайти всередину. Її погляд ковзнув по голих стінах, затримався на самотній свічці в склянці, а тоді вона ледь помітно скривилася й відступила на пів кроку, притримуючи сукню, аби та не торкнулася одвірка. — Ти йдеш?

— Авжеж.

Загасивши свічку, Шенна вийшла в коридор, причинивши за собою двері. Вона ніколи не була особливо близькою з сестрами. Попри те, що вони виросли під одним дахом, їх розділяла величезна прірва, яку з роками ніхто не намагався подолати. Тому поява Анни-Лізи спантеличила її. Зазвичай сестри не турбувалися про те, де вона і чим займається, а вже тим паче не приходили особисто, щоб покликати до вітальні. Отже, її відправили, аби вона простежила за Шенною. 

— Кого збираєшся розізлити цього разу? — поцікавилася Анна-Ліза. — Це ж не твоя фабрика. Чому не вибрала одну з тих суконь, що купила мама?

Анна-Ліза зміряла її насмішкуватим поглядом із голови до ніг. Як завжди, Шенна, виглядала стримано, майже суворо. Широкі чорні брюки зі стрілками та блакитна сорочка вільного крою, застебнута на всі ґудзики, приховували обриси її фігури, не залишаючи жодного натяку на кокетство. Темне волосся вона зібрала в охайний пучок на потилиці, випустивши кілька пасом, що м’яко обрамляли обличчя. Великі сірі очі під густими віями, здавалося, пронизували наскрізь своїм холодом, а блідо-рожевий рубець на щоці додавав її образу трагічності. 

Як не дивно, але Анна-Ліза не співчувала їй. Анітрохи. Вона не сумнівалася у версії, яку роками повторювала мати: у тій давній пожежі винна виключно Шенна. Тепер сестра вдавала із себе страждальницю, отруювала атмосферу в домі, а брат через неї не повертався додому. Анні-Лізі навіть на думку не спадало, що найбільший кошмар пережила саме вона. Зрештою, мати завжди знала, як усе пояснити. Тому дівчина не бачила жодної причини ставити її слова під сумнів.