2.

Промені сонця ковзали по запилених шибках, пробираючись усередину невеликого кабінету, що належав Шенні. Ранкове світло заповнювало простір, вихоплюючи з напівтемряви важкий письмовий стіл із темного дерева, металеву шафу для документів і кілька високих стосів бухгалтерських книг, складених одна на одну біля самого краю. На полицях уздовж стіни стояли товсті папки з рахунками, накладними та звітами за попередні роки. Деякі з них були настільки старими, що корінці вже втратили первісний колір, а на пожовклих етикетках ледве можна було розібрати написи, зроблені ще рукою її діда.

Кабінет був невеликим, майже тісним, особливо якщо врахувати, скільки всього Шенна примудрилася в ньому розмістити. На підвіконні лежали згорнуті зразки тканин, перев'язані тонкими стрічками, поруч стояли кілька невеликих картонних коробок із клаптиками нових матеріалів. На одну з них вона прикріпила паперову картку з позначенням партії, на іншу — запис із номером верстата. Шенна не любила, коли зразки залишалися без підписів, навіть якщо чудово пам'ятала, звідки походить кожен із них. 

На столі стояла механічна друкарська машинка, трохи потерта від часу, а біля неї — чорнильниця, олівець із добре заточеним кінчиком і невеликий металевий калькулятор. Під рукою лежав відкритий бухгалтерський журнал, у якому рівними рядками були записані цифри за останні поставки. Поруч чекала ранкова кореспонденція, яку вона мала переглянути до того, як на фабриці почнеться звичайний робочий день.

Шенна приходила сюди раніше за інших не лише тому, що любила тишу. Насправді ранок був єдиним часом доби, коли фабрика належала їй майже повністю. До приходу робітників не було гучних голосів у коридорах, телефонних дзвінків, суперечок через постачання чи чиїхось поспішних кроків за дверима. Не було й родини. Вона почувалася тут потрібною.

Шенна дивилася у вікно, тримаючи в долонях чашку з кавою. З голови ніяк не виходила минула ніч. Точніше, та коротка мить, яку вона відчайдушно намагалася відігнати зі своїх думок.

Гарячий фарфор обпікав пальці, але цей приємний, реальний біль не відволікав. Найгіршим здавалося навіть не те, що її побачили, а те, хто саме став свідком її слабкості. Шенна знову й знову прокручувала в голові образ незнайомця. Він не був людиною з її оточення, тож, можливо, навіть не знав, хто вона така. Не варто зациклюватися на ньому. Бухгалтерські книги, звіти, рахунки за останні поставки — ось про що вона мала хвилюватися зараз. 

Відвернувшись від вікна, Шенна поставила чашку на стіл і глянула на розкриту документацію. З-під неї виглядав край листка з її останньою замальовкою. Весільна сукня, яку вона ніколи не одягне, але яку мріє подарувати іншим.

Вона обережно дістала аркуш, намагаючись не зачепити розкладені поруч рахунки. Тонкі лінії олівця поступово складалися в силует сукні: вузький ліф, м'яка лінія талії, довга спідниця, що мала вільно спадати до самої підлоги. Шенна кілька разів змінювала форму рукавів, стирала окремі лінії й наносила їх знову, але все ще залишалася незадоволеною. Чогось бракувало. Сукня наче вже існувала на папері, але досі не мала тієї завершеності, яку вона бачила у своїй уяві.

Дівчина провела кінчиком олівця вздовж намальованого силуету й замислилася. Вона добре знала тканини — знала, як поводиться шовк, як лягає бавовна, як змінюється вигляд матеріалу залежно від щільності, переплетення ниток і навіть освітлення. Вона розбиралася в шитті не гірше, ніж у цифрах, могла годинами вивчати крій, помічати недоліки в готовому одязі й подумки змінювати його так, щоб він сидів на людині зовсім інакше.

Але для її родини все це залишалося лише забаганкою.

Батько ніколи не сприймав її здібності до малювання й створення одягу як щось, із чого можна зробити справу. Він просто звалив на неї бухгалтерію фабрики і всю паперову роботу, бо колись дозволив їй навчатися в університеті. Він був людиною, яка робила все лише з вигодою для себе: економічну освіту вона здобула лише для того, щоб після закінчення навчання повернутися до Бонема й працювати на нього. Її диплом не означав, що донька має право сама обирати своє майбутнє. Навпаки, він сприймав його як вкладення, яке мало себе виправдати. 

Тож свої ескізи вона малювала потай.

Спочатку це були аркуші, які вона ховала в нижню шухляду столу. Потім з'явилися перші замовлення. Хтось побачив один із її ескізів, комусь сподобалася інша модель, і поступово Шенна почала продавати свої малюнки. Вона нікому не розповідала про це. Невеликі суми, які вона отримувала, Шенна відкладала, сподіваючись, що колись відкриє власну справу й нарешті покине батьківський дім.

Іноді це здавалося майже смішним — дитячі мрії, які вона вперто тягнула за собою в доросле життя. Власна майстерня, кілька швачок, рулони тканин, які вона могла б вибирати сама. Їй хотілося не просто створювати одяг, а бачити, як намальовані на папері лінії перетворюються на справжні сукні, блузи чи штани, які носитимуть не лише модниці Бонема.

Шенна знову подивилася на весільну сукню. Цей ескіз вона не збиралася продавати. У ньому ховалося щось більше, ніж задум чергової моделі. Це була маленька частина її самої — усього того, чого її позбавили. 

У двері постукали, і вона квапливо накрила листок газетою. 

— Увійдіть.

Це був батько. Його поява застала Шенну зненацька, тож вона не встигла приховати здивування. Він належав до тих людей, які не навідуються просто так — аби побажати гарного дня, поцікавитися справами чи бодай на мить затриматися біля дверей. Кожен його візит мав свою причину, і найчастіше за нею ховалися докори.