25.01.1796 рік від Розділення

Авані

Харон будить мене і кличе допомогти зі сніданком. Звісно, кого ще він міг би покликати? Чаклую над каструлями й за кілька митей сніданок вже на столі. 

Різ зазирає з-за дверей. Вона що, на запах прийшла? 

- Ви готуєте? — запитує.

 - Вже закінчила. Коли вже тут, то сходи й інших поклич — снідатимемо.

 - Я? — знічується і зиркає з-під лоба. 

 - Ну гаразд, я сходжу, — ставлю тарілку на стіл з показним гуркотом. 

 - Ні, не переймайтесь, я злітаю, — з цим вона швидко зникає з кухні.

Що це з нею?

Різ

Що це зі мною? З самого ранку усе з рук летить. Ба більше, я дозволила земній гарпії командувати мною! Сором, та й годі!

Але ламати слово я не можу, тож стою перед дверима Зеру. Стосунки між нашими кланами лишаються дуже напруженими й війна — лише питання часу.  

Стукаю. Чую шурхіт за дверима.

 - Чого тобі? — голова в білому каптурі визирає з-за дверей.

 - Авані кличе на сніданок.

 - Кхм… Гаразд, я буду за кілька хвилин. Мушу закінчити молитву, — він зачинив двері, перш ніж я встигла відповісти.

Іду далі. Стукаю до Таллули.

 - Авані кличе на сніданок, — кричу, не чекаючи відповіді. І йду теж. Не чекаючи відповіді.

Нефела

Фух. Пронесло. Беру пензля в руки й продовжую мастити крила. Фарба облущилась місцями за ніч. Сподіваюся, мені вистачить фарби до кінця подорожі. 

Виходжу з каюти. А в який бік іти? Вирішую йти прямо. На щастя, наздоганяю вогняну. Це геть не важко, бо вона йде. Галерея завузька навіть для її крил.

- О, ви вже закінчили молитися?

Молитися?!

 - Так.

Йдемо мовчки. Тиша розповзається кораблем, наповнює його, втискається в стіни. Навіть море хлюпоче приглушено, ніби здалеку, ніби не до нас. Ніби корабель, що ще нещодавно плив серед нього, випав за межі його світу, за межі усіх світів.

Це не та спокійна тиша, що буває у весняних садах нижніх міст. Ні, це гучна тиша, що зависає у повітрі, тріщить електричними розрядами й навалюється усією своєю вагою. Не витримую та озиваюсь:

 - У вас інакше перо в крилі. Ви заміжня?

Вона рвучко озирається.

 - Ні, — в голосі вчувається настороженість. Вона притискає крило ближче до себе.

 - Ви не носите корони? — змінюю тему.

 - Ні.

Розмова не в’яжеться, але тиша гірша тож продовжую безглузді спроби:

 - Як вам подорож?

 - Дивно.

 - Тобто?

 - Обов’язок не велить подорожувати, ще й так далеко.

 - Мені теж.

Вона вказує на двері. Відчиняю. Авані вже там.

 - А де Таллула?

 - Я кликала її.

 - І що вона відповіла?

Вогняна знизує плечима і сідає за стіл. Авані закочує очі і йде кликати її сама. Сідаю поруч Різ. Нарешті можливість простягти ноги. Ще ніколи так довго не ходила.

Авані

Ні, ну як так можна? Якщо вона вже ходила тут, чому не можна було б і Таллулу покликати? Але менше з тим. Їхня впертість може піти мені на користь.

Таллула

Дістало все! Цей корабель, ця подорож, ця нахабність вогняних…

Мої думки перериває стукіт у двері. Відчиняю. За порогом Авані, кличе снідати. Здіймаюсь і лечу за нею. 

Сьогодні напрочуд тихо. Спокій так і лине звідусіль. Порушити таку тишу було б злочином, тож мовчки долітаю до кухні. Авані відчиняє двері і…

Різ і Зеру вже сидять за столом. Поряд. Це що? Знак коаліції? Харон поруч із Зеру. А корабель хто веде? Останню думку озвучую.

- Цей корабель і без мене плистиме, — озивається він і продовжує трапезу.

Ковтаю їдкі слова і займаю останнє вільне місце між Авані та Різ. Обхоплюю хвостом виделку і підношу до рота. Не знаю, як це зветься, але смачно. Жовтувата крапля падає на моє крило. Я, звісно, розумію, що деміург позбавила вогняних жодної культури й охайності, тож їдять вони, як тварини, та все ж…

 - Ти не можеш їсти охайніше?

 - Ти не можеш мені не дорікати? — вона роздратовано зиркає.

 - Я не дорікаю, а кажу, що враховуючи думку всіх присутніх…

 - Не кажіть за інших, будь ласка, — Зеру підвів очі на мене, не припиняючи длубатися в шматку риби виделкою.

Різ зиркнула на таємничого мандрівника. Навіть зараз він не знімав каптур. Але не можу лишити таку образу без відповіді:

- Чому ви не знімаєте каптур, пане Зеру?

Виделка зупиняється. На кілька митей запанувала така тиша, що я чула стук свого серця.

 - Не пхайте носа куди не треба, пані Таллула, —  з притиском відповів він.

 - Ви не відповіли,  — посміхаюсь.

 - Хіба? Я дав вичерпну відповідь: чому я ношу каптур — це моє діло і для вашого довгого носа там місця немає, а коли Ви вже шукаєте сварки, то шукайте її від свого імені, — встає з-за столу.  — І нехай Осяяний Вам допоможе.

Бачу, як на слові “Осяяний” скривилась Авані. Але нічого не сказала. Земний клан не може дозволити собі війни з Повітряними. Вступаюсь за неї:

- Ви зневажили Земний клан!

 - Я вже сказав: шукайте сварок від свого імені. Пані Авані, коли мої слова чимось зачепили вас, то я не мав цього на меті. 

 - Ви думаєте, я не знаю, що написано в Хоні?  —  Авані підвела на нього очі.

 - Тоді навряд чи мої слова образливіші.

З цим він і пішов.

 - Ну й весело у вас, — озивається Харон.

Різ

Неочікувано. Як я і думала, Авані та Харон зберігають нейтралітет. Авані не вигідно псувати відносини з будь-яким кланом, а Харон… Напевно, йому байдуже. Але Зеру… Він справді дивний. З розмовами чіпляється, ще й вступився… З чого б це?

Таллула ж, втративши одну мішень, вчепилась знов за мене:

 - Все через тебе.

 - Та що я тобі зробила?!  —  втрачаю контроль і сталева пір’їна торкається її шиї. Усвідомлюю, що це означає і тікаю.