Нефела 12.01.1796 рік від Розділення

Літати з необліпленими фарбою крилами просто чудово. Мабуть, тому й проводиться ранковий політ —  аби відчувати як вітер розтріпує пір’я і волосся. Я вже відлетіла достатньо далеко від Повітряного Клану, аби не перейматися зовнішнім виглядом і змінила білий плащ на сірий. 

Вечоріє, тож спускаюсь. Потягую втомлені крила. Зазираю в сумку. Від ранку їжа там магічним чином не з’явилась, тож доведеться йти в селище. Я згадувала, що це уперше вилетіла з містечка? 

Зрештою, знайшовши кілька мідних монет, заходжу в селище.

Одразу ж відчуваю на собі погляди. Повітряні рідко коли покидають землі клану, та й зі своїм двометровим зростом я теж не вписувалась. Шукаю лавку, де продають їжу. 

- Щось шукаєте? —  до мене звертається високий (за земними мірками) та ставний чоловік.

Ніяковію і не знаю як відповісти. Зрештою, видушую з себе:

 - Я мандрую. Де можна купити їжі?

 - Видно здалеку мандруєте. Не купують в нас нічого. Праматір велить не брати грошей за те, що можеш віддати задарма.

А за цінами й не скажеш. Звісно Вогняний клан їх диктує, але ж і земним немало перепадає.

- Ходімо, — він запрошує за собою. Іду слідом, летіти до переправи ще неблизько, а їсти хочеться. 

- Звідкіль будете? —  дурне питання, але треба підтримати розмову.

- З Освітленого.

 - То далеко?

 - Це столиця Повітряного Клану. Я летіла десять днів.

 - З Вашими ж бо крилами. Ось і дійшли. Це дім Примули, а он поруч генерала Онікса. Нам до нього, закон зобов’язує реєструватися усім хто приходить чи йде з селища під страхом смертної кари.

- Мені не можна, —  відступаю. — В кінці минулого року Вогняний клан заборонив нам переступати кордон з ними, лише в екстрених випадках і уповноваженим особам.

- Тоді чому ти тут? —  він сторожко зиркає на мене.

- У мене рідня лишилась на півдні, —  на ходу вигадую брехню. — Я літала на заробітки, а тепер повертаюсь.

- Тоді йдемо ліворуч, до дому Примули, — не знаю, чи він повірив, але відчинив двері пропускаючи мене вперед. Пригинаюсь, аби не вдаритись головою об одвірок і заходжу. Хатинка ошатна і затишна, геть не схожа на мою. Легкий запах троянд торкається мого носа. Чхаю.

- Ой, хто тут? — сполошилась невелика жіночка. — Кого ти там привів, Остіне?

- Я — Нефела, — як же дивно звучить ця фраза. Розгортаю крила і зачіпаю котрийсь з горщиків. На щастя, він підхоплює його. — Вибачте.

Притискаю широчезні крила до себе.

- Ого, які великі! І в мене такі будуть? — мале створіння вискакує з під її крила і біжить до мене, аби смикнути за крило. Цим воно не обмежилось, і почало перебирати пір’я. Всміхаюсь.

- Каніфоль, не чіпляйся до гостей.

- Нічого страшно… Ой! — мала висмикнула махову пір’їну більшу від неї й тепер зачудовано розглядала її.

- Каніфоль! — вона забирає крихітку на руки й відходить.  — З Вами все гаразд?

- Звісно, це ж лише пір’я, — Примула простягає пір’їну назад. — Та не треба, в мене ще вдосталь.

Хочу змахнути крилами в підтвердження, але вчасно зупиняюсь. Я так пів будинку розваляю.

- Тож, пані Нефело, чи не поясните, що ви тут робите? — в голосі Остіна вчувалась небезпека. Таки не повірив.

- Я все поясню, —  примирливо здіймаю руки. А що я поясню? Це інше питання. Згадую бідолашну, що її схопив Фаннар. Дати збігаються, хоча навряд чи вони про це знають. —  Проблема в цьому, —  торкаюся рукою крила. —  Розумієте, вони сірі. Не чорні, а сірі. За це мене б скинули зі скелі, якби я не втекла. 

- А  сюди ти навіщо прилетіла?

 - Кажу ж, рідня на півдні.

Остін й далі недовірливо коситься на мене. Натомість Примулі брехні було вдосталь. 

- Бідолашна, ти, певно, втомилась, —  вона бере мене за крило і тягне, не потребуючи відповіді.

Заходимо в кухню. Тут запах троянд поступається теплому духу печеного м’яса і картоплі, який мені подобається набагато більше. Ні, троянди тут теж є, жовті. Он стоять посеред круглого столу, накритого чисто-білою скатертиною. Це ж скільки її треба прати! Ще й дитина в  домі! Навколо столу стоять дві дерев’яні лави. Позаду — вибілена і підмазана жовтою глиною піч. Господиня дістає з неї кілька горщиків і ставить біля троянд. На дерев’яну підставку, аби не мастити скатертину.

Згадую нашу з Алізе кухню. На кам’яних стінах давно оселилась різна цвіль. Вічний протяг руйнував будь-який затишок. Пхе!

Їжа була смачною, крім того, мені дозволили лишитися на ніч.

Звідки ж тоді цей тягар?