Різ 10.01.1796 рік від Розділення

Може, Мінора була права? Може. Подорож виявилась складнішою ніж я думала. Може, навіть набагато складнішою. Але визнати це хоча б перед собою? Звісно, ні! 

Криваво-червона пір’їна майорить у моєму крилі, як і кілька сталевих пластин. Іншого вибору у мене не було.

 Вірна Рене зупинилась на кордоні, ніби запитуючи чи дійсно воно нам треба? Смикаю віжки і дракониха перелітає через невелику огорожу з тополь, що відділяє поле від пустища. Вечоріє і треба спускатись. Рене не може летіти вночі. Вона сонячний дракон, тож вночі від неї користі — нуль. Радше проблем. Сідаємо трохи віддалік від поля аби не топтати посіви. Розпрягти її сама не можу. Просити допомоги — то не про мене. 

Та схоже й не вдасться. Група земних, не набагато старших від мене повільно наближалась. Навряд чи аби допомогти.

Рене згортається клубком на землі. Останні сонячні промені зісковзують з її луски, і вона повільно опускає важкі повіки. Дуже вчасно. Тепер оживе вона аж уранці. 

Заступаю її собою, крила тримаю ближче. Сталеві пір’їни тьмяно вилискують у сутінках.

- Забирайся!  — кричить один з них, метнувши в мене вила. 

Залізо скрипить об залізо, не завдаючи шкоди.Він, здається, лається. Ні, а на що він очікував? Що влучить? Якби я не вміла захищатись, вогняний клан уже давно мав би іншу імператрицю. Він ж щось каже іншому. Не можу розчути,  бо вони і досі не наважуються підійти. Той другий дістає лук. Впускає стрілу, не встигши її натягнути. Закочую очі, але не нападаю. Не можу лишити Рене. 

Тим часом, як виявилось лук мав не тільки він. І ось в мій бік летить вже кільканадцять стріл. Так само легко закриваюсь крилами. Кілька таки влучили, але не змогли завдати значної шкоди застрягши в пір’ї.

Мені на плече капає щось липке.   Піднімаю голову.

 - Рене!  — не впізнаю свій голос. Стріла влучила під крило, пробиваючи луску. Підлітаю, хапаюсь за неї зубами і витягаю. Кров струменить потоком. Не маю ані найменшого уявлення, що робити далі, тож просто притискаюсь до неї. Схоже востаннє. До мене долітає приглушений шепіт земних. Байдуже. 

На моє плече лягає чиясь рука.

 - Це має допомогти,  — ватажок простягає мені руку з якоюсь травою,  — принаймні людям допомагає.

 - Чому я маю тобі вірити?

 - А в тебе є вибір?  — насмішкувато посміхнувся він.

Розгортаю крила. Сталева пір’їна торкається його грудей.

 - Гаразд, легше,  — він відступає на крок.  — Я допомогти хочу. 

Дивлюсь на нього. Тоді на Рене. Посваритися встигнемо й потім.

 - То допомагай,  — вказую крилом на дракона.

Він боязко підходить до Рене.

 - А воно мене точно не вкусить?

Закочую очі. Це ж сонячний дракон!

 - Не думаю,  — відповідаю.

Він прикладає траву до рани і щось шепче. Заклинач! Хоча з виду і не скажеш. Кров дійсно зупинилась.

 - Кров зупинилась, але ознак життя твій дракон не подає. Мені шкода.

 - Це сонячний дракон,  — пояснюю.

 - Тобто?

 - Вона у будь-якому випадку не подаватиме ознак життя до світанку,  — а кажуть, що земні знаються на тваринах.  — А тепер поясни, навіщо спочатку нападати, а потім лікувати?

 - Ми не хотіли нападати на дракона. Праматір захищає усіх живих істот, чи щось таке. Ми нападали на тебе.

Мабуть, про існування логіки земні теж не знають.

 - То чому тепер не нападаєте? Чи я теж тепер належу до живих істот? — напружую крила.

 - Ну…  — він намагався знайти відповідь, але зрештою обрав іншу тактику:  — А ти хочеш, аби на тебе нападали?

 - Це чи не найдурніше питання, яке можна було вигадати,  — розглядаю дерева в пошуках гілки для сну. Небезпеки від земних можна більше не чекати. 

 - Розумна знайшлася! Чому тобі в своєму клані не сидиться? І взагалі, свій приліт ти мала б з Авані узгодити. Тоді і проблем би не було.

 - В якому столітті ти живеш? — навіть без корони я - імператриця Вогняного клану. Тим більш маю офіційну перепустку і наказ. Махаю крилом з криваво-червоною пір’їною у нього перед грудьми. Не дістаю до носа. — Тим більше, я маю перепустку від імператриці.

 - Ну звісно. Тоді ласкаво просимо, — він навіть не приховував ядучості у своєму голосі. 

Згадалося, як я востаннє була у Земному Клані. Це було ще з батьками. Після їхньої смерті я всіма правдами і неправдами уникала поїздок сюди. Тепер знаю чому.

Змахую крилами і сідаю на дерево над Рене, аби хвіст торкався її. Ховаюсь за сталевим пір’ям, від цього ворожого світу. 

 - Ти що прям тут ночуватимеш? — він кричить до мене.

 - Я що, по-твоєму, кину Рене? — визираю з-за пір’я.

 - А що? Не кинеш? — прозвучало ніби він дійсно здивований цим.

 - Звісно, ні, — це ж дракон. Як це узагалі: кинути дракона? Це ж як дитина.

Він повертається до свого гурту. Вони перемовляються час від часу зиркаючи на мене. Зрештою він підходить до мене і кричить, задравши голову:

 - Слухай, ну їх, ті сварки. Ходімо вечеряти.

 - Вечеряти? — він мене що, отруїти зібрався? 

 - Ну, так. Чи ви не вечеряєте?

Складне питання. Дуже складне питання.

 - Ну, вечеряємо, — час від часу, — Але…

 - Що але?

 - Але я тебе геть не розумію! І Рене не покину.

 - Наша криївка недалеко. Та й дракона відтягнемо, — він свиснув і прилетіла якась комаха. — Стріляти теж не будемо, спускайся.

 - Чому я маю тобі вірити?

 - Слухай, ми йдемо по колу. А куліш стигне.

 - Куліш? — ніколи про таке не чула.

 - Це… Ну… Це їсти треба. І бажано гарячим, —  пояснення було жахливим, але думка про нормальну їжу таки змусила мене спуститися. 

Він усміхнувся і та муха враз стала величезним драконом, як Прадавні. Нажахано відступаю. 

 - Кажуть, це справжній вигляд зеленорогів.

 - Це Прадавній, — відповідаю.

Тим часом істота підхопила Рене і понесла кудись. Сподіваюсь, я не помилилась, довіряючи йому.