Таллула 09-12.01.1796 рік від Розділення

Чому я така мала, деміургу? Що тобі зробив водяний клан? Минув тиждень! Тиждень! А я лише дісталася нічийних земель. Далі потяги не ходять, тож буде ще повільніше. 

Ще день я витратила, доки дісталася найближчого поселення.

- Ти диви! Що то таке чудне летить? — якась дитина підбігає до мене. Хочеться вити. Навіть це маля більше від мене мало не вдвічі.

 - То гарпія з водяного клану. Вони час від часу приїжджають на громіздкій штуці, — пояснює інша. Точно! Я ж могла доїхати залізницею аж до трикутної бухти, якби сіла на рейс Водограй-Надтріснуте (колишня столиця Вогняного Клану). Цей потяг, що йде крізь землі всіх кланів, курсує раз на місяць, і його приїзд у Земний клан — 12-ого. Отож за 2 дні.  

 - Ого, яке у неї пір’я, — за потоком думок заледве встигаю вихопити хвіст з зони досяжності дитини. — Ще й ворушиться! — дитина злітає, аби таки вхопити його. Політ дається йому важко,  але однаково перевага на його боці.

 - Прошу не займати мого хвоста, — ховаю його за спиною.

 - Ще й розмовляє!

Все. Надії немає.

 - Сена, Ель! Вечеряти! — оклик долинув з найближчої кучугури. 

Це що? Будинки? Лише тепер придивляюсь і бачу отвори у них. Здається, це зветься “землянка”.  Колись вони були навіть у Водограї, але у зв’язку зі збільшенням міського населення почали будувати багатоквартирні. Велика розкіш — дозволити собі власний будинок. На щастя, старі традиції ще діють і, допоки я очолюю Водяний Клан, ми можемо собі це дозволити. Якщо чесно, я не уявляю повернення до нашої однокімнатної квартири з трьома дітьми. А нова квартира в Водограї? Хіба що на околицях.

Тим часом діти побігли до постаті на порозі й дали мені спокій. Крила вже відвалюються від утоми, а мені ще летіти до станції. Треба хоча б дороги спитати.

Підлітаю до постаті вслід за дітьми. З останніх сил набираю висоту, аби бодай трохи порівнятися з нею. 

 - Перепрошую, не підкажете, який кращий шлях до вокзалу?

Малий таки схопив мене за хвіст. Сподіваюся, бодай кабель не пошкодить. 

Куди там. Він щосили смикнув. За інерцією я лечу вниз. Розправляю крила, аби уникнути падіння.

 - Ель! — після різкого окрику він відпускає. 

 - Ой, перепрошую за це, — вона суворо подивилась на малого. — З Вами все гаразд?

Обережно рухаю хвостом. Хвала Великій Мавпі, механізм цілий. 

 - Так, все гаразд. То куди мені летіти до вокзалу?

 - А що Вам робити на вокзалі так пізно? Вночі панують там сови і сичі. Лишіться в нас, місця багато не займете. А на ранок проведу вас на вокзал разом з сестрою. 

 - Ваша правда, — зрештою це краще ніж ночувати на вокзалі.  

 - Я — Маделіф, це Ель та Сена.

 - Таллула. 

Вона проводить мене в дім. 

 - Це мій чоловік — Барт, — вона кивнула на височезного чоловіка, який саме щось лагодив. — А це і є моя сестра — Фрезія.

 - Таллула, — увічливо киваю. 

Гостинність земних вражає.  Окрім усього, вони ще й запросили доєднатися до них на вечерю. Смачнішої я ще не їла

І нарешті вона — можливість лягти і виспатись.

Чи часто вона ще перепадатиме?