Нефела 02.01.1796 рік від Розділення

Хон пов’язує відсутність вітру зі смертю. І чи не вперше я з ним згодна. Пік вітрів зустрів мене затишшям і спокоєм. За легендою (старою і звісно що єретичною), коли Повітряний Клан відцурався від Каґоме, вона образилась і створила сильний вітер навколо святилища, аби жоден не зміг дістатися туди. Охочих і так не багато було, проте ураган нікуди не зникав. До сьогодні. Чи то пак, вчора.

Неймовірна тиша тисне на вуха. Ніде ніщо навіть не колихнеться, сюди не долітають голоси з містечка. Навколо лише голе каміння. Навіть моху немає.

Це місце мертве.

***

Повертаюсь додому і похапцем складаю речі в сумку.

 - Ти ж бо куди? — питає Алізе з кухні.

 - Це моя справа.

 - А-а-а. А я ж бо стара-дурна думала, що твоя справа це містечко і весь клан. Але ні. Твоя справа — то летіти бозна-куди, — з цим вона повернулась до каструль.

Починаю виправдовуватись. Не те щоб її сарказм зачепив мене, але…

 - Я лише на кілька днів. Ніхто й не помітить.

 - Зникнення Зеру, головного священник Повітряного Клану? Помрій.

 - Але я мушу це зробити! Якщо не я, то хто? Мій обов’язок дбати про майбутнє клану, самі сказали. Тож я просто мушу полетіти.

 - Скажи хоча б куди,  — зморшка на мить пробігла її лобом.  — Хоча ні, краще не кажи.

Кидаю останні пожитки та відлітаю. За кілька метрів не витримую й озираюся.  Алізе проводжає мене поглядом, стоячи на порозі.

Це що, сльоза?