Нефела 01.01

Нефела

01.01.1796 рік від Розділення

Ненавиджу ранки. Саме з цієї думки починається мій день. Кожен день, я повинна встати до світанку, аби підготуватися до ранкового богослужіння. Потім годину простояти на холоді й вітрі, читаючи безглузду молитву з Хону. А потім цілий день ходити з поважним обличчям та пофарбованими крилами та цитувати Хон, як відповідь на всі питання. І навіть пожалітись нема кому! Колись я спробувала пожалітися Алізе, старій служниці, єдиній, хто знала мою таємницю. Вона відповіла: «Ти завжди можеш зняти каптур чи змити фарбу з крил і стати служницею, твоїх батьків тоді проклинатимуть посмертно, та мертві не чують прокльонів (як і більшість жінок, Алізе не вірила в Осяяного, світлі небеса і глибокі печери), а той, Каарентін (вона завжди казала Каарентін замість Корентін) займе твоє місце. І всі будуть щасливі».

Тож поки темно, я мастила свої сірі крила білою фарбою.  Саме сірі. Я б не назвала їх чорними, як описано в Хоні. До того ж багато жінок теж фарбують свої крила. Тільки не в білий, а в чорний. Аби Фаннар та його «Вірні слуги Осяяного» не записали в єретики. Суди над єретиками завжди проводив Фаннар. Я там влади не маю. Та й узагалі потрапляти йому на очі зайвий раз не хочеться.

Закінчивши з крилами та хвостом, я закручую своє чорне волосся у гульку, і надягаю білий плащ. Ховаю обличчя глибше в каптур. Дивлюся в люстерко на стіні. І Зеру, головний священник,  покидає будинок, лишаючи всередині єдину доньку Зефіра, попереднього священника, померлого 2 роки тому,  Нефелу, про існування, якої ніхто навіть не здогадується.