Глава 14

Владислав 

Мій візит до Валентина ледь не закінчився плачевно. Але на щастя, я майстер слова і зумів домовитися без крові. Та все ж, заплатити мені за погрози довелося. Валентин при мені подзвонив Мілані і видав мою невелику таємницю. З того моменту я готувався до серйозної розмови.
Після того, як Мілана пішла від мене, я неначе забув хто я такий. Щойно вона хлопнула дверима, я відразу почав шукати варіанти, які допоможуть повернути її. Але це потрібно робити явно не сьогодні. Вона в цей день занадто знервована, тому потрібно дати їй трохи часу.
Я намагався сконцентруватися на роботі, але у мене це майже не виходило. Всі думки займала Мілана, яка змогла вкрасти моє серце за дуже короткий час.
Через декілька годин до мого офісу прийшла гостя — Наталі. З цими клопотами, я і забув про неї, але не забув про те, що вона зробила Мілані.
— Привіт, Владе, — скромно привіталась вона. Незвично з нею спілкуватися у такому тоні.
— Наталі, — я був неочікувано для себе холодним — Вибач, та я тобі не радий. Ти...
— Не треба мене сварити, — жінка перебила мене і поспіхом сіла на крісло, що навпроти мене — Я сама все скажу... Мені здається, я була дещо неправа по відношенню до Мілани і до тебе.
Я навіть випустив з рук олівець. Наталі визнала свою провину? Це щось з розряду фантастики! 
— Наталі, але чому ти це кажеш мені? Попроси пробачення у Мілани, — я не хотів руйнувати цей кришталевий момент, тому говорив максимально обережно, щоб не злякати її. 
— Я не буду просити пробачення. Вже і так визнала свою провину... Вона мені дещо сказала... Це зачепило мене і я думала про це дуже довго. Владе, ти ж знаєш, я давно кохаю тебе. Стільки часу намагалася завоювати твою увагу, але часто обирала не ті методи. Я таким чином тільки відганяла тебе від себе. Прийшла сказати, що навіть такі жінки як я можуть відступати. Що я і роблю. Більше не завдам проблем ні тобі, ні Мілані. Я офіційно визнала, що була неправа. Відступаю і бажаю вам щастя, — в її голосі я чув нотки гніву і швидше за все, гнівалася вона на себе. За те, як поводилася і мабуть за те, що вперше відступила і визнала свою провину.
— Наталі, я не тримаю на тебе зла. Але тобі варто сказати Мілані те, що сьогодні почув я.
— Я подумаю над цим. Дякую, що вислухав, — Наталі підвелася і з гордо піднятою головою залишила мене на самоті.
Цим вчинком Наталі мене вразила в серце. За весь час я не чув, щоб вона говорила подібні слова. Що ж, можливо, не все так погано.
Пізно ввечері я приїхав додому. На своє велике здивування я помітив, що двері вже були відчинені. Ключі від мого дому є тільки у батька, але я знаю, що сьогодні він точно не міг прийти до мене, тому про всякий випадок я повернувся до машини і взяв звідти пістолет. У будинку панувала тиша, але я знав, що той, хто вдерся сюди ще не пішов. Він точно чатує десь поблизу. Це не грабіжник. Коли я дійшов до вітальні побачив чотирьох чоловіків, які відразу зреагували на мене.
— Владиславе Гербертовичу, — розпочав один з них, в той час як інші зухвало наближалися до мене — Ми принесли вам вітання, від Сергія Андрійовича.
Я не чекав, доки вони нападуть, витяг пістолет і з надзвичайною швидкістю вистрелив кожному в ногу. Всі вони скрутилися від болю і попадали на підлогу. Я підійшов до того, хто заговорив зі мною і почав допитувати його: 
— Що вам треба?! — прогарчав я, підставивши на нього дуло пістолета.
— Ми прийшли по твоє життя, — прохрипів він.
— І ви пішли на це заради грошей? — майже спокійно запитав я — Якщо ви мене вб'єте, а ваш начальник видасть вас, страждати доведеться саме вам. А він видасть, навіть не сумнівайтеся. Сергій не раз показував нам своє боягузтво. Я викличу вам швидку і розповім, що ви засіхали на моє життя. Ви в моєму домі, а я захищався. Навіщо Сергію знадобилося моє вбивство?
Судячи з того, що бандити мовчали і не чинили супротиву, до них швидко дійшов сенс моїх слів.
— Він із своєю дружиною хоче поїхати... — озвався інший бандит — Не пам'ятаю куди, але це не важливо... Вона зараз знаходиться у лісовому будиночку... Він її там утримує...
— Сергій викрав мою Мілану?! — я різко підвівся і попрямував до свого нового співрозмовника — Де цей будинок?! Ти маєш координати?!
Вже за кілька хвилин, бандити дали мені координати будиночку. Я викликав для них швидку, пояснив лікарю що і до чого та побіг до своєї машини. Звичайно, лікар не хотів мене відпускати, треба було викликати поліцію, але втік, так як маю важливіші справи. Бандити зізналися у своїх намірах. 
Скориставшись координатами я промчав до лісу. Всередині їхати було складніше, з урахуванням того, що зараз темно, але минув деякий час і мені все ж вдалося знайти потрібне місце.
Це був будинок далекий від просто лісної хижини. Видно, що він має декілька кімнат і схоже тут є охорона. Я припаркував свою машину так, щоб вона не кидалася в очі тим, хто знаходиться в будиночку і обережно попрямував туди. 
Де ж охорона..? А-а, бачу. Двоє чоловіків сиділи на лаві, під одним з вікон будинку і грали в карти. Дуже добре. Я зможу непомітно зайти всередину.
Тихенько прокравшись до вхідних дверей, мені не створило ніяких труднощів потрапити в будинок. Ті двоє так захоплено грали, що не помітили б і бульдозер, що проїжджав би поряд. 
Пройшовши всередину будинку, я побачив Сергія, що сидів за столом, з апетитом наминаючи вечерю.
— Смачного! — вигукнув я, від чого чоловік аж підскочив.
— Що ти тут робиш? Чому ти ще живий?!
— Де Мілана?! Куди ти хочеш її забрати?! 
— От телепні! Четверо чоловіків не змогли з одним впоратися! Ще й розповіли про мої плани!
Я схопив Сергія за горло, вдарив його по обличчю, а потім притиснув до стіни наставляючи на нього дуло свого пістолета.
— Я повторюю своє запитання. Де Мілана?!
Сергій деякий час просто дивився на мене. Але потім почав активно захищатися. Він вдарив мене коліном в живіт, але я не відпускав його, вдарив Сергія по обличчю ще раз, а потім ще. Мій противник не відставав. Він бив мене своїми кулаками куди тільки міг влучити. До того ж, Сергій завзято намагався вихватити у мене з рук пістолет. Ми наносили удари один одному невпинно, кожен намагався нанести більшої шкоди. Крім того, паралельно йшла боротьба за мою зброю. Врешті, наша бійка переросла в неконтрольовану бійню, ми повалилися на підлогу і якщо б хтось дивився на це збоку, то міг би побачити незрозумілий клубок.
— Ти не отримаєш Мілану! — кричав Сергій — Вона моя!
— Мілана не річ, якою можна розпоряджатися! — заперечив я — Моя мета звільнити її звідси! Вона не заслуговує на таке відношення до себе! 
Сергій дібрався до мого пістолету вже вкотре, але я не випускав його з рук. Ми майже не контролювали те, що відбувається і невдовзі пролунав постріл.