Глава 13

Мілана

Ще з півгодини мені довелося провести в самотності. Але нарешті, я почула як хтось клацає ключем в моїх дверях. Я вскочила і схопила до рук табуретку.
Двері відчинилися. Х-м-м... Такий фінал був несподіваний, але можна було б передбачити. На порозі я побачила Сергія. Він стояв і дивився на мене як на здобич, про яку мріяв вже давно. Я готова була вдарити його, як тільки він наближатиметься до мене!
— От ми і зустрілися, — Сергій посміхнувся так, як я ніколи не бачила. Як навіжений.
— Чого тобі треба?! — запитала я, міцно стискаючи табуретку в руках. Я готова була захищатися.
— Як твій Влад? Ти справді думала, що залишишся з ним? 
— Я ще не почула відповіді на своє запитання, щоб відповідати на твоє!
Сергій розсміявся і почав підходити до мене. Я замахнулася сильніше.
— Заспокойся. Тебе ніхто доки чіпати не буде, — запевняв він — Ти пробудеш тут, доки я тобі не скажу, що ми їдемо.
— Куди ми маємо їхати?
— Далеко. Ти моя дружина і жити повинна зі мною! — Сергій різко підійшов до мене. Це було так швидко, що я навіть не зрозуміла, коли він забрав з моїх рук табуретку! За мить він схопив мене за руки і повалив на ліжко. Сергій насів зверху і тримав мене так міцно, що важко навіть дихати!
— Але сьогодні вночі для на тебе чекає сюрприз! — чоловік продовжував навіжено посміхатися — Ти побачиш свого коханого! Мої люди прийдуть до нього додому і розправляться з ним. А ти за всім цим будеш спостерігати через відеодзвінок! Тіло надійно сховають, а ти нічого і нікому не скажеш.
— Що?! — я намагалася звільнитися, але рухатися майже не могла — Ти ненормальний! Я розійшлася з Владом! Ти чуєш? Ми з ним більше не будемо разом! Немає сенсу його чіпати!
— Ну звичайно! — знову розсміявся Сергій — Навіть якщо так, він продовжуватиме плутатися під ногами! Треба покінчити з ним раз і назавжди.
— Я всеодно втечу звідси!
— Це навряд. Телефону ти не маєш, я тебе надійно зачинив. Плюс до всього, у мене тут розкішна охорона, яка наглядатиме за тобою як слід. Ти не зможеш втекти, навіть якщо сильно забажаєш.
Сергій зліз з мене і додав:
— Приємного тобі відпочинку! Зовсім скоро ми поїдемо звідси і розпочнемо нове життя. Ти мені станеш прекрасною дружиною і народиш від мене чудових дітей.
На останній фразі я скривилася. 
— Ти не можеш бути таким жорстоким! — вигукнула я — Знайди собі іншу жінку, ти ж бачиш, що бридкий мені!
— Звикнеш, полюбиш. Житимемо щасливо. Зайду коли стемніє, подивишся на свого Владислава.
— Ні! Не смій чіпати його!
— Стрілу вже випущено. Я віддав розпорядження, — Сергій самовдоволено посміхнувся — Насолоджуйся перебуванням на природі. 
Він вийшов з кімнати і гучно зачинив двері. Я присіла на ліжко і схоже, лише зараз зрозуміла, що Сергій і справді не жартує. Влад у небезпеці і все через мене! Невже Сергій справді на таке здатен? Ні... Ні... Ні! Я не можу допустити, щоб мій Влад постраждав! Відчуваючи, що у мене зачастило дихання я трохи прилягла. Щось незрозуміле коїться зі мною... Це паніка..? Може страх..? Я дуже хвилююся за Влада. І навіщо відштовхнула його? О, ні... Я не можу його втратити. Як на зло, стільки спогадів зараз лізе в голову... Пам'ятаю, як він обирав мені сукню. Я тоді з ним обійшлася дещо грубо. А він і справді має хороший смак. І чому він так бісив мене спочатку..? Після того, Влад ще врятував мене. Можливо тому, що Валентин попросив його, він і слідкував за мною... Але Владислав сказав мені, що я підкорила його з першої зустрічі... Та ні. Він не міг так швидко проникнути симпатією до мене. Але може Сергій так рано почав ревнувати мене до Влада не просто так? Можливо, це я не хотіла бачити його знаків уваги у себе перед носом. Пам'ятаю, як Сергій вперше поліз битися до Владислава. А ще згадую випадок, коли Влад запросив мене до себе... Я вже тоді подобалася йому... Не хотів говорити мені, щоб я не лякалася. Я ж була для нього як колючка! А він терпів... Не можу зрозуміти, я придумую йому виправдання чи це і справді так було? Але ніколи не забуду, його англійський чай... Я ж тоді щойно зайшла в будинок, відчула себе, як вдома. Невже не просто так? А ще, після того чаювання ми стріляли з лука... Так зворушливо... Він вирішив тоді здійснити мою дитячу мрію. Так.. він тоді і справді розтопив моє сердечко. Хм... Але того вечору він ще раз врятував мене. Так, шкода, що я відразу не розгледіла у ньому людину яку... Ох-х... Все-таки, я рада, що спробувала відкритися Владу. І добре, що у мене таки вистачило сміливості показати Сергію, що Влад для мене важливий. Як, наприклад, випадок в офісі Роговенків. Тоді Влад захистив мене. Знову. У черговий раз. Здається, він завжди прагнув мене захищати, але це життя... Ніколи не знаєш, що вийде з-під контролю. Навіть коли мене напоїли наркотиками, я не залишилася сама. Він возився зі мною, як з малою дитиною. І як я грубо з ним обійшлася. О-о... Що це? Невже сльози..? Я що, плачу..? Так, ні стоп. Не час. Не можу зупинитися... Схоже, я справді закохалася у Владислава і нарешті, зізналася в цьому самій собі.
Замість того, щоб рюмсати, треба знайти вихід з цієї ситуації! Але як? Я зачинена на всі замки!
Глянула на вікно та на ті тоненькі ґрати. Х-м-м... Де моя чарівна табуретка? Я схопила її і щосили вдарила нею у вікно. Ох-х, добре, що я відвернулася і заплющила очі. Скло розлетілося по кімнаті, ґрати обламалися. Я добила їх табуреткою і вискочила у вікно. Не дивлячись на всю стресовість ситуації, я хочу відмітити, що природа тут розкішна! Трава, на яку я приземлилася, дуже густа і м'яка, лісове повітря дарувало відчуття легкості і свободи. Але зараз не час, звичайно, милуватися природою, тому я чимдуж побігла! 
Так, сподіватися на те, що ніхто в будинку не почує, як розбивається вікно було б неправильно. Я вже відчувала як біситься Сергій. Вже зовсім скоро я побачила, що за мною вибігли двоє охоронців і швидкість у них, мушу зізнатися, значно більша, ніж моя. Але у мене була перевага — я вже далеко від будинку. Коли мої сили вже майже добігали кінця, я дібралася до невеликої галявини з купою густих кущів. Непогане місце, для того, щоб заховатися. Доки за мною гналися охоронці, я сховалася в кущ, який мені здався найгустішим. Почекала декілька хвилин — чоловіки пробігли і зупинилися недалеко від мене.
— Ти її бачиш? — запитав один із них, хапаючи повітря ротом.
— Не бачу. Схоже, ми втратили слід, — сказав інший.
— Я думаю, вона десь заховалася. Можливо навіть, в цих кущах.
Чоловіки почали обдивлятися кущі, яких було чимало. Моє щастя, що я одягла сьогодні не яскравий одяг і сонце вже сідало. Декілька хвилин пошуку — а вони мене так і не помітили. Що ж, чудово.
— Як ми скажемо босу, що вона втекла?! — психував один з охоронців.
— Ніяк, треба продовжити шукати! Доки ми тут лазили по кущах, вона вже мабуть забігла в самі хащі!
Охоронці побігли десь вглиб лісу. Нарешті, я змогла вибратись! Зачекавши, коли вони відійдуть подалі, я побігла в трохи іншу сторону.
Минуло декілька хвилин і схоже, я заблукала в лісі. Клас. Я в захваті. Намагаючись знайти якийсь вихід, схоже, зробила ще гірше. Може у цьому лісі є ще хтось? Невже тут немає людей? Вже майже стемніло... Звичайно тут нікого немає! Я блукала далі і, о диво! Почула якісь голоси! Я побігла їм на зустріч, щоб попросити допомоги. У лісі вже темно, тому, щоб роздивитися щось потрібно наблизитися максимально близько. От я і наблизилася. Двоє людей обернулися до мене і я їх відразу впізнала — це ж ті два охоронці! Я кинулася тікати, але вони швидко схопили мене...
— Що, заблукала? — насміхався один із них. 
— Відпустіть мене! — кричала я. Але натомість, вони закрили мені рота, міцно схопили і повели назад до будинку.
Сергій, схоже, вже давно на нас чекає.
— Де вас носить?! — кричав він — Мілана ледь не втекла! Несіть її у підвал!
Охоронці швидко послухати боса і вже через кілька хвилин мене кинули в підвал. Сергій зайшов до мене, з кривою усмішкою на обличчі.
— Хотіла втекти? Дарма. Тепер будеш сидіти в холодному підвалі, замість комфортної кімнати.
— Я тебе ненавиджу! — прошипіла я на нього.
— Ну-ну-ну, якщо хочеш, можеш скласти мені компанію в моїй спальні, — Сергій так огидно посміхнувся, що я просто не стрималася і плюнула йому в обличчя!
— Як ти смієш?! — чоловік нагородив мене ляпасом, від якого я впала.
— Ти заплатиш, за те, що робиш! — кричала я.
—  Чому ти не запитаєш як там Влад? — витираючи обличчя мовив він — Мої люди навідали його.
У той момент моє серце почало битися частіше. Що він зробив з моїм Владом?! Як же я сподіваюся, що з ним все добре...