Глава 8

Владислав

Я спостерігав за тим як Мілана мовчки дивиться на телефон очима, які повні запитань.
— Мілано, що сталося? — обережно запитав я.
— В-все... Все нормально, — мені на секунду здалося, що у Мілани почнеться паніка. Я швидко взяв із заднього сидіння пляшечку води і дав їй. 
— Дякую, — Мілана зробила декілька ковтків і трохи прийшла до тями. Вона знову взяла свій телефон і набрала чийсь номер.
— Алло, мамо, фух-х... я така рада, що ти взяла слухавку! — Мілана полегшено видихнула — Ти в порядку? Ага... Отже, ти вдома. Я тебе дуже прошу, не виходь нікуди. Мені вже другий раз двонить невідомий номер з незрозумілими заявами. Сьогодні він згадав про тебе і... Так, голос був чоловічий. У чому справа? Ти знаєш хто це? ... Добре, поговоримо. Бережи себе.
Здається те, що вона почула трохи заспокоїло її, але всеодно у бідолашної тремтять руки.
— Мілано, я можу чимось допомогти?
Вона подивилася на мене своїми великими, дещо переляканими очима, через силу посміхнулася і сказала:
— Все добре, дякую. Ми можемо їхати працювати над проєктом.
— Скажи мені, що сталося? — сподіваюся, це звучало не надто суворо, але я справді хочу допомогти.
Мілана зробила глибокий вдих, після чого повільно видихнула.
— Якщо чесно, я не хочу це тримати в собі... — розпочала вона — Вже другий день мені дзвонить прихований номер. Вчора повідомили, що на мене чекає сюрприз, а сьогодні запитали де моя мама. Я подзвонила мамі, з нею все добре. Але мені не подобаються ці дзвінки. Думаю, це ще не все. Ще будуть проблеми.
Я слухав Мілану і розумів, що здається, знаю, хто тривожить її. Точніше, здогадуюсь. Потрібно тримати її в полі зору, щоб той, про кого я думаю не нашкодив ні їй, ні пані Аміні.
— Не бійся нічого, — я заспокійливо взяв дівчину за руку — Все буде добре. Я завжди поруч. Прошу тебе, звертайся до мене, якщо потрібно. Не сумнівайся в тому, що я зможу допомогти.
— Дякую. Але доки я сама справлялась і далі впораюсь. Ми можемо їхати.
Вперта і непокірна. Що ж, не буду заперечувати, але оберігати її старатимусь. Ми приїхали у мій офіс, де планували зайнятися роботою. Але не встигли зайти в кабінет, як в двері постукав молодий чоловік на ім'я Ростислав — особистий помічник Наталі, який завжди сам приносить всі важливі запрошення, подарунки, які присилає начальниця. Він у неї неначе гінець, навіть зовнішній вигляд складав враження інтелігентного парубка. 
Сьогодні Ростислав знову прийшов щось вручити мені.
— Пане Владиславе, пані Наталі надіслала вам запрошення на вечірку, — посміхнувся він — Обов'язковою умовою є хороший настрій і посмішка на обличчі. А ви певно, пані Мілана? — звернувся він до моєї супутниці.
— Так, а звідки ви мене знаєте? — здивувалася вона. Ростислав посміхнувся.
— Пані Наталі вас детально описала. Для вас теж маю запрошення, — з широкою посмішкою він урочисто вручив конверт Мілані — На сьогодні моя справа тут завершена. Хорошого дня!
Ростислав покинув приміщення із такою ж привітною посмішкою.
Мені на мить здалося, що Мілана зовсім не здивована тому, що отримала запрошення. Думаю, варто попередити її.
— Мілано, я не хочу тебе лякати, але на твоєму місці, я б остерігався Наталі. Ваші стосунки не склалися, тому сумніваюся, що вечірка принесе тобі щось хороше. Розумієш, вона така людина, що не любить стандартно закінчувати навіть дрібний конфлікт.
— Все добре, я буду на вечірці, — вона якось загадково посміхнулася — Не хвилюйся. Я не пропаду. Можемо приступити до роботи.
Я бачив, як Мілана робить вигляд, що все добре і її нічого не тривожить. Але під час нашої роботи це було так помітно, що мені було боляче за неї. Я б дуже хотів їй допомогти, але вона відмовляється. Змушує мене зробити все, без її відома. Та в один момент, схоже, емоції таки взяли гору. Мілана допила свою каву і сказала:
— Вибач, Владе, я так не можу. Переживаю за матір, — вона нервово поставила чашку в сторону і підвелася — Мені потрібно їхати до неї. Я повинна бути поруч. Не пробачу собі, якщо з нею щось станеться.
— Звичайно, я все розумію, — повільно підвівшись, я взяв руку Мілани і підніс її до своїх уст. Я поцілував ніжну шкіру цієї прекрасної дівчини і найприємніше те, що я вже не відчуваю з її боку відчуження. Можливо, вона звикла, а може просто вже не проти. Мілана попрощалася і поспіхом покинула мене. 
Що ж, якщо вона пішла, значить час владнати деякі мої справи. Я витягнув з кишені свій телефон і подзвонив батькові. Після декількох загальних фраз, я перейшов відразу до справи.
— Батьку, як давно ти спілкувався з Валентином?
— Владиславе, ти ж знаєш, ми кращі друзі. Спілкуємося кожного дня. У тебе якісь проблеми?
— Так. Скажи своєму другу, що йому варто припинити те, що він почав. І ні в якому разі, ніхто не повинен дізнатися про мою причетність до цього.
— Сину, що сталося? — батько помітно стривожився. 
У будь-якій розмові з ним я стараюся бути чесним. 
— Ситуація вийшла з-під контролю... — я ще раз подумав, чи впевнений в тому, що зараз скажу — Я не можу викинути цю дівчину з голови. Вона дещо холодна, трохи нелогічна, але за короткий час дібралася до мого серця.
— Владе, так не повинно було бути. 
— Знаю, що не повинно. Але ми не можемо планувати і передбачити все. І на те, що ти повинен поговорити з Валентином є не одна причина. Перша — він заходить далеко. Я не підозрював, що твій друг обиратиме саме такі шляхи. Друга причина — мені не байдуже. Коли боляче їй, так само боляче й мені. Батьку, я не знаю, як так вийшло, та ще й за короткий час. Але якщо ти не поговориш з ним, це зроблю я. І думаю, Валентину точно не сподобається наша розмова.
— Сину, я постараюся щось зробити, але ти ж розумієш, що його важко зупинити. Точніше, неможливо. До того ж, ти сам допоміг. Та добре. Я спробую.
— Дякую.
Не вагаючись, я зробив ще один дзвінок. Цього разу до свого працівника, який виконує мої важливі доручення.
— Ігоре, у мене є для тебе особливе завдання. Я тобі надішлю деякі дані однієї дівчини. Хочу, щоб ти слідкував за нею, захищав якщо треба і все доповідав мені.
— Слухаюсь, Владиславе Гербертовичу, — Ігор люб'язно погодився і я невдовзі надіслав йому фото Мілани, адресу її будинку та магазину. Тепер мені буде спокійніше за неї. Схоже, сьогодні не тільки мені щось треба від людей. Минуло зовсім небагато часу, як зателефонувала Наталі.
— Любий Владиславе, чи не бажаєш сьогодні пообідати в ресторані, що неподалік твого офісу? Я тут недалеко, хотіла б побачитися, — звичний для мене, улесливий тон Наталі був виразний навіть через слухавку.
— Добре, я скоро буду на місці.
Зазвичай, коли ми з Наталі десь маємо зустрітися, вона ніколи не запізнюється, навіть раніше приходить. Так і цього разу. Коли я прийшов, жінка вже сиділа за столиком. Схоже, правило про те, що жінка може трохи запізнюватися на неї не поширюється.
Наталі зустріла мене своєю звабливою посмішкою. Вона, як завжди, одягла одну із своїх нескінченних довгих суконь і туфлі на шпильках. 
— Владиславе, я надзвичайно рада тебе бачити, — я поцілував їй руку і ми присіли.
— Дякую за запрошення, Наталі, — посміхнувся я — Сьогодні у тебе щось важливе, чи ти просто бажаєш зі мною пообідати?
— Любий, невже я не можу скучити за тобою? Хочу поспілкуватися, дізнатися як ти.
— У мене все добре. Ти як? Я бачу, влаштовуєш вечірку. У честь чого?
— Невже мені потрібен якийсь привід для вечірки? — Наталі розсміялася — Значить, тобі вже надійшло запрошення. Сподіваюся ти прийдеш.
— Я буду. Ти мені краще скажи, для чого запросила Мілану? Не думаю, що твої наміри світлі.
— Звідки ти знаєш? 
— Ми були разом, коли Ростислав приніс запрошення.
Наталі дещо скривилася, але дуже швидко виправилась і знову сяяла своєю загадковою посмішкою.
— Владе, не переймайся за цю маленьку пташечку. З нею буде все добре.
— Наталі, я тебе ціную і поважаю. Але якщо ти щось заподієш Мілані, можеш забути про хорошу дружбу, — мені здалося, що вона виведе мене на агресію, але я стараюся бути стриманим у таких ситуаціях, тому негативні емоції швидко минули.
— Думаю, ти ж розумієш, що я вже давно хочу чогось більшого, ніж дружба, — Наталі зробила ковток із свого бокалу, дивлячись мені прямо в очі. Цей погляд нагадував якогось хижака, що пильно стежить за своєю здобиччю. Несподівано, я відчув, як ноги Наталі поступово обплітають мої.   Вона звабливо пестила мою ногу носочком своєї туфлі.
— Ти ж знаєш, що я не можу, — делікатно відказав я — Я тебе ціную як друга, але не більше.
— Ти не знаєш, від чого відмовляєшся, — продовжувала жінка — Дай мені шанс і ти не пошкодуєш.
— Вибач. Але мені подобається інша.
У мить вираз обличчя Наталі змінився. Тепер я бачив у її очах погрозливу рішучість.
— Тоді я доведу тобі, що крім мене, більше немає жінок, вартих тебе! — вона встала з-за столу нагородила мене своїм бойовим поглядом і пішла, залишивши після себе шлейф хороших французьких парфумів.
Насправді, жінок важко зрозуміти і вникнути в їхню логіку. Але одне я знаю точно — якщо одна жінка побачила суперницю в іншій, то нічим хорошим це не закінчиться. Особливо, якщо ця жінка Наталі. Не раз ставав свідком її підступності по відношенню до інших. 
Тепер я все більше хвилююся за Мілану. Саме через свої хвилювання, наступного дня, я прокинувся з твердим рішенням — потрібно спонукати Мілану не йти на вечірку, яка вже сьогодні. Я зателефонував їй, сподіваючись на успішну розмову.
— Ти дзвониш у справі чи дізнатися як я? — запитала Мілана.
— Можна сказати, два в одному. Ти йдеш на сьогоднішню вечірку? 
— Так. Мене ж запросили, як не піти, — Мілана безтурботно розсміялася.
— Прошу тебе, подумай ще раз, Наталі явно готує для тебе якусь неприємність.
— Я прийду не сама, а з своїм другом Антоніо. Він теж в списку запрошених. Не хвилюйся, мене не так просто позбутися. Це все, що ти хотів?
— Люба, мене тривожить ця безтурботність, ти не уявляєш на що здатна Наталі. Вона зробить капость, а гості лише поаплодують.
— Бувай, — Мілана поклала слухавку. Вона явно у піднесеному настрої і єдине, що мене тішило це надія на те, що ця дівчина знає, що робить.
Весь день я працював в своєму офісі, але не міг сконцентруватися на роботі як слід. Викинути з голови Мілану, виявилося для мене непосильною задачею. 
З цих роздумів мене витягнув стук в двері мого кабінету. Через мить, я побачив Валентина. Це чоловік сорока чотирьох років, доволі високий і сильний. Його атлетичній статурі можуть позаздрити багато спортсменів. Валентин має дещо брутальний вигляд і я чув від деяких людей, що його завнішність навіть вселяє невеликий страх. У нього коротке, акуратно причесане, темне волосся і невелика щетина на обличчі. У Валентина є одна особливість, яку важко не помітити — його темно-зелені очі завжди блищать, якимсь незвичним блиском. Як би там не було, але це помічають всі. Не те, щоб цей блиск у прямому значенні надає очам сяйва, просто коли дивишся у вічі Валентину, можна помітити короткочасний, але виразний блик.
— Привіт друже, — Валентин з широкою посмішкою всівся на крісло, що напроти мене.
— Чим зобов'язаний? — спокійно запитав я.
— Мені знову потрібна твоя допомога. Цього разу більше зусиль, але протягом значно меншого часу.
— Я більше не братиму участь в твоїх махінаціях — відрізав я. Валентин на хвилину зам'явся, але потім продовжив:
— З чого такі радикальні рішення?
— Батько не говорив з тобою? 
— Ні. А мав? Про що? — Валентин зацікавлено підсунувся ближче до мене.
— Добре, тоді скажу я. Ти зайшов занадто далеко з цією справою. Закінчуй. Якщо нашкодиш їй, то пожалкуєш. Ніхто мене не зупинить.
Валентин відверто розсміявся.
— Владе, ти ж знаєш, чим я займаюся. Зазвичай погрози висуваю я.
— Не думаю, що тобі потрібні проблеми у вигляді мене. 
— Слухай, — мій співрозмовник став більш спокійним — Я не буду нікому шкодити. Але ж і зробити все просто — далеко не в моєму стилі. Якщо не захочеш допомагати, я знайду інший спосіб. Та тепер ти не матимеш змоги бути в курсі моїх справ.
— Не заходь далеко і буде все в нормі. Якщо не припиниш свої дії знай, що я припиню їх своїм способом!
Мій співрозмовник трохи завис, але знов продовжив.
— Я постараюсь, — Валентин завзято підвівся — Що ж, не бачу сенсу продовжувати далі. Всеодно значний вклад в цю справу ти й так вже зробив. 
Залишившись сам на сам з докорами сумління, я вирішив покликати Ігора, який зараз повинен бути в офісі. Він прийшов доволі швидко. І приніс мені результати своїх стежень. 
— Пане Владиславе, я робив фото деяких моментів, — пояснював Ігор — Пані Мілана активно спілкується з стилистом Антоном Яровенко, якого вона називає просто Антоніо, а також з дівчиною на ім'я Лариса, на яку нещодавно напали, відрізавши волосся. Я не помітив нічого особливого чи загрозливого. До речі, передостанні фото показують, як пані Мілана прогулювалася на конях разом з Артуром, не пам'ятаю прізвища, але знаю, що він двоюрідний брат Сергія.
Всередині у мене щось стиснулося.
— Артур? Мілана з ним багато часу проводить? — нервово запитав я.
— Вони живуть в одному домі. Певно, що так.
Я зробив глибокий вдих. Точно. Я пам'ятаю Артура з вечері, плюс він працює разом з братом. Мені не подобається, що Мілана проводить час з ним. Але... Що я роблю? Ревную заміжню жінку? Владе, візьми себе в руки.
— Дуже добре, Ігоре, повертайся до своєї роботи. Я хочу, щоб ти якомога більше свого часу приділяв Мілані.
— Слухаюся, — Ігор люб'язно посміхнувся і вийшов з кабінету.
Стало трохи не по собі... Потрібно вчасно прибути на вечірку, щоб не проґавити чогось важливого.
День минув як одна мить, тому все менше часу залишалося до свята. Довелося трохи затриматися в одному з моїх ресторанів, тому що працівники в ньому наробили невеликого клопоту. Та владнавши свої справи, я їхав, думаючи тільки про Мілану. Вона ж навіть не знає, на що йде! 
Коли я прибув на вечірку, що відбувалася в домі Наталі, гостей прийшло чимало. Хазяйка вечірки, як завжди, подбала про те, щоб все було вишукано. Це справжня аристократична вечірка! Величезний, двоповерховий будинок Наталі, з панорамними вікнами, мав яскраву підсвітку, а саме свято відбувалося в саду. У багатьох людей сад не вирізнявся особливою розкішшю — мав декілька видів квітів та кущів. Але тільки не сад Наталі. Вона перебирала з десяток ландшафтних дизайнерів, доки не знайшла того, хто зробив їй вишуканий сад, який займає чималу площу! Різноманітні квіти, декоративні кущі, квітучі арки та дерева гармонійно складали цікаві композиції. У багатьох місцях можна побачити красиві камені та статуї, що прекрасно доповнювали сад. Але найбільше Наталі пишалася фонтанами, які розставлені садом так, що перебуваючи у ньому можна сповна насолодитися заспокійливими звуками води. Стежки по всьому саду викладені з каменю, що дозволяло прогулюватися по всій його площі з комфортом.
Звичайно, вже давно стемніло і людей забагато, але Мілану я помітив відразу. Вона разом з Антоніо. Пам'ятаю його, так як Ігор показав мені безліч фотографій. Вони стояли біля фуршетного столу і жваво про щось розмовляли. Я підійшов до них і привітався:
— Мілано, добрий вечір, — дівчина трохи підняла брови і мило посміхнулася. Я поцілував її чарівну руку — Пане Антоніо, радий знайомству. Дозвольте відрекомендуватися, Владислав Вільямс, — я подав руку в знак поваги. Антоніо зробив те саме і плавно посміхнувся, переводячи погляд то на мене, то на Мілану.
— Радий знайомству! — ледь не викрикнув він, широко посміхаючись — А ще більше радий, що у Мілани є такі виховані... кхм... Друзі.
— Владе, я рада тебе бачити, — стримано сказала Мілана. Я бачив, як вона приховує посмішку... Навіщо ти це робиш? Твоя посмішка змушує посміхатися і мене — Я ж сподіваюся, ти прийшов не вмовляти мене піти звідси?
— Ну що ти, — заперечив я — Підійшов лише побажати приємного вечора і раджу поводитися обережно.
— Не переймайся друже, — завзято оголосив Антоніо — Зі мною вона у повній безпеці!
Я ввічливо кивнув і залишив їх самих. Звичайно, разом з Антоніо Мілана у повній безпеці. Якщо не проконтролюю сам, то ніхто не турбуватиметься про її безпеку. Навіть сама Мілана.
Десь з півгодини я спілкувався із своїми знайомим, яких виявилося доволі багато на цій вечірці. Але весь час я, крадькома, поглядав за Міланою, щоб до неї не підходили підозрілі люди, або щось у цьому роді.  
Та все ж, довелося припинити розмову з своїм давнім другом, коли раптом побачив, як Антоніо кудись зник, а до Мілани підійшла Наталі з двома бокалами якогось напою. Вони стоять дуже далеко, тому треба швидше підійти до них, бо може початися сварка.
Доки я йшов до дівчат, не помітив жодних ознак агресії. Єдине, що мене насторожило — це те, що Мілана випила напій з рук Наталі!
Господарка будинку щойно побачила мене, широко посміхнулася.
— Владе, як я рада тебе тут бачити! Чому раніше не підійшов до мене? 
— Наталі, вечір просто прекрасний, — ввічливо прокоментував я — Але ти пам'ятаєш, про що ми з тобою говорили?
— Ой, — Наталі коротко засміялася — А я зовсім забула, — з єхидною посмішкою, вона залишила нас самих.  Я взяв Мілану за руку і повів за собою, до однієї квітучої арки, що відокремлена від людей.
— Куди ти мене ведеш? — обурилася Мілана — Ти не можеш отак просто схопити мене і повести.
— Якби ти не хотіла зі мною йти, то подавала б якісь ознаки супротиву, — зауважив я — До того ж, ти так само тримаєш мою руку як я твою і абсолютно добровільно йдеш.
Мілана раптово зупинилася, але ми вже за два кроки до арки. Я підвів її ближче. 
— Ми тут, тому що я хочу поговорити без свідків, — розпочав я — Прошу, вислухай мене. Це задля твого ж добра.
— Владе, ти мене трохи лякаєш. Останнім часом ти якийсь нервовий, — спокійно прокоментувала Мілана. Я помітив, що іноді її очі неначе дивляться крізь туман.
— Це тому, що я хвилююся за тебе! Мілано, прошу не випробовуй Наталі, ти навіть не уявляєш на що вона здатна. Навіщо ти випила те, що вона тобі принесла?
— Але ж не буде вона труїти мене прямо на своїй вечірці, де купа людей, — Мілана неприродно для себе посміхнулася. Я неначе натиснув якусь кнопку, що відповідала за піднесення настрою. Дівчина стала помітно бадьорішою.
— Ти себе нормально почуваєш? — занепокоївся я — Зазвичай ти так не поводишся.
— Ти думаєш я не здатна на яскраві емоції? — розсміялася вона — Невже я здаюсь такою холодною?
— Ні, зовсім ні.
— Тоді я піду до Наталі. Поспілкуємося ще, — Мілана завзято розвернулася і покрокувала на вечірку.
— Повернися, — взявши її за руку притягнув до себе Мілану. Я тримав її за талію і притиснув до себе — Не йди. Їдьмо зі мною. Гадаю, так буде краще, доки ніхто не постраждав.
— Чому ти так печешся про мою безпеку? Чого тобі від мене треба?
Я провів поглядом по всіх частинах її тіла. Ми тут зовсім самі, люди розважаються далеко від нас. Ліхтарі сипали на нас своїм тусклим оранжевим сяйвом, від цього всі риси цієї ніжної троянди, що я тримаю в руках, ставали ще прекраснішими. Вона дивилася на мене очима, повних різноманітних емоцій, але мені хотілося в цей момент тільки одного. Я повільно провів кінчиками пальців по її щоці і дещо нахилився, щоб прошепотіти на вухо фразу:
— Турбуюся про твою безпеку, бо схоже закохався в тебе настільки, що ні на хвилину ти ще не покидала моїх думок. 
Я плавно взяв Мілану за підборіддя і захопив в полон її вуста своїми губами.