11. Котяче кафе

«Навіть найменший котик – це шедевр» – Леонардо да Вінчі 

Борислав Дикий

Кров пульсувала у скронях, дивне відчуття роз'їдало зсередини. Немов мара, це почуття поглинало свідомість. У голові на повторі прокручувався момент, котрий мимоволі встиг побачити на стоянці. А я думав, що до Святослава дійшло за першим разом. Виходить, навпаки. Однак проблема зараз не у цьому... Якщо оцінювати тверезо, то між нами обома Меліса явно надає перевагу Святу. А це не просто бісить, це змушує мене божеволіти! Треба реально визнати - ця дівка мені не байдужа. І сам факт цієї симпатії вкрай обурює! Серед усіх знайомих жінок і зацікавитися саме зеленим дівчиськом?!  Але воно так. Суперечити цьому шквалу емоцій, що без перестанку зараз бурлить всередині, просто смішно... 

Як же мене все це бісить! Тепер і масаж не допомагає. Не можу розслабитися, як то раніше, через навалу думок. Бажання схопити її, затиснути в обійми та довго цілувати тепер супроводжуються спогадами та відчуттями. Але реальність, відверто, - лайно. Для Меліси нема ніякої хімії. Я всього лише "черговий", а можливо й ще менше. Єдина за що можу вхопитися - робочі стосунки. Чорт! Вже і забув, як це робиться. Коли останній раз кадрив дівчину? Студентом? Хоча, мені й тоді не доводилося особливо напружуватися. Спортивне тіло, високий зріст, приваблива зовнішність, робили все за мене. А тут повне фіаско, брате!

Поки мене поглинали власні думки не помітив, скільки часу пройшло. Лише звук ліфта, що зупинився на нашому поверсі відвернув увагу. Меліса?

Знаю, що це виглядатиме максимально дивно, якщо вийду у фоє тільки для того, аби з нею побачитися. Але нічого не вдієш. Тіло саме попрямувало до дверей.

- Мелісо? - гукнув дівчину, від чого та аж здригнулася. - Як вечір? Не розкажеш пару слів.

- Борислав! - видихнула. - Налякав.

- Що це? - сподіваюся мені здалося. Підійшов ближче та потягнув дівчину ближче до світла. - Тебе хтось вдарив?!

- А! Було діло, ха-ха! - іронічно усміхнулася. - Нічого серйозного. Просто мій сьогоднішній кавалер має проблеми з колишньою, чи то теперішньою? - як завжди, спокійно говорила. - Там одразу і не розберешся.

- Святик?! А ти тут до чого?! - крикнув.

Очі застелила пелена. Мене трусило від злості. Якого дідька вона так спокійна? Що собі думає Святослав?! Як міг дати цьому статися?!

- Ну, я попала під руку, як то кажуть. Нічого не підозрювала, танцювала та розважалася, а потім нізвідки взялася ця мегера, шарпнула за волосся та вліпила ляпаса. І долоня в неї міцна, між іншим. Губа одразу тріснула. Не приємно так пощипує.

- Де Святослав?

- Звідки знаєш, що я була з ним? - нахмурилася.

Впевнений, бесіду можна продовжити у квартирі, тому закинув Мелісу на плече та забрав до себе. Вона, на диво, не опиралася.


- Борислав, дозволь поцікавитися - що ти робиш?

- Надаю першу медичну допомогу потерпілому, - серйозно відповів, але це розвеселило її.

- Всього лише маленька подряпина, вона не вартує стількох зусиль.

- Замовкни, пацієнт!

- Ха-ха-ха!


Її дзвінкий сміх приємно грів душу. Я радий, що попри труднощі, вона посміхається. Це неймовірно...


- Тобі що, байдуже на ситуацію? Ніколи не бачив, щоб ти плакала, чи гнівалася.


Я обережно поклав дівчину на диван, а сам пішов на кухню, де тримав аптечку. Ну, принаймні Меліса мені довіряє. Її не обурюють ні мої дії, ні слова. Та й виглядає досить розслабленою.


- Чому? Я гніваюся. По-перше, мені не вдалося відповісти на привітний ляпас незнайомки. По-друге, чоловік, котрий мені сподобався втратив увесь свій шарм. Ц! Ауч! - зашипіла, коли мазюкав подряпину на обличчі.

- Ти про Святика? І чим він тобі так сподобався?

- Щоб подобався мають бути вагомі причини? Він просто у моєму смаку, принаймні був! Поки не виявилося, що він безхребетний мудак, котрий не здатен владнати стосунки з колишньою.

- Ха-ха! Гарно сказано.


Мене тішила раптова переміна ситуації. Я сушив голову над тим, як усунути Святика, а доля сама з ним розібралася! Просто прекрасно!


- То він привіз тебе назад? - поцікавився.

- Думаєш, після того, як його колишня ледь не повидирала мені патла, а він шоковано хапав повітря ротом, я захочу з ним повертатися? Ні. Викликала таксі.

- Схоже мені треба навчити тебе кільком прийомам, - усміхався та вручив малій подушку з льодом.

- Я не встигла відомстити, адже потім втрутився Святослав, схопив за лікоть ту навіжену і забрав кудись. Але твоя пропозиція заманлива, можна спробувати.

- Беру на слові. Тільки спробуй завтра сказати, що цього не було.

- Звісно, шеф! - солдатським тоном вигукнула. - Дякую за допомогу.

- Зачекай хвильку, складу аптечку і проведу тебе.


Меліса кивнула, а я повернувся на кухню. Як на зло, коробка відкрилася та розсипалася. Довелося все заново складати. Часу зайняло не багато, всього кілька хвилин, але повернувшись побачив, що моя бажана гостя вже спить. Скрутилася калачиком на дивані й сопить. Звісно тривожити її не став. Просто накрив покривалом та пішов до спальні... І на превеликий подив, сьогодні мене знайшов сон...





          ******************************************************



Вранці гостинна була порожньою. Схоже Меліса повернулася до себе, поки спав. Цей факт накликав якусь невимовну журбу. Могла б і попрощатися... Приходить та йде коли здумається, немов домашня кішка. Якийсь не логічний у неї образ малої. Хіба у стосунках з різницею у віці не лідирує старший? Хоча про які стосунки мова? Дружні? Робочі? Хах!


Ех! Це в стилі Меліси - спокійно зводити мене з розуму...


"Дзинь-дзинь", прийшло сповіщення на смартфон. Спершу налив води у склянку, а після потягнувся до телефону. На мій подив це була Меліса. Пише, що їй дуже соромно за вчорашнє і вона б хотіла запросити мене на обід, щоб віддячити. Я довго не думав і зателефонував їй. Після кількох гудків взяла слухавку:


- Привіт! - здивовано почала. - Не думала, що так швидко відреагуєш на повідомлення.

- Твоя пропозиція поширюється тільки на обід? Чи сніданок теж підійде?

- Сніданок? Тобто зараз кудись сходимо? - швидко зловила хід моїх думок. - Маєш якісь побажання?

- На твій розсуд.

- Тоді через п'ять хвилин зустрінемося у фоє.

- Ок.


П'ять хвилин на збір? Для дівчини? Це щось новеньке... Натягнув на себе спортивний костюм, кепку, кроси, як зазвичай і поплентався на вихід. Меліса відчинила двері своєї квартири синхронно зі мною і це не могло не усміхнути. Окинув оком її спортивний стиль, немов списаний з мене! Навіть однакової фірми, різниця лише у кольорі. У мене одяг чорний, а у неї сірий.


- Ого! - багатослівна та багатозначна реакція, котра описувала увесь спектр емоцій Меліси!

- Не знав що ти фанатієш від мого стилю, - весело промовив.

- Я і сама не знала, - серйозно відповіла.


Далі ми мовчки спустилися вниз. Меліса запевнила, що машина не знадобиться, адже тут не далеко. Але її "не далеко", трохи не збігалося з моїм. Завернувши у вуличку, а після у ще і ще одно, у мене з'явилися підозри, чи не забула вона дорогу?!


- Майже на місці, - підозріло так шкірилася.


Поміж старих будівель виднілася скляна вітрина у котрій жирним шрифтом світилася назва - "Котяче кафе". На вході стояла миловидна дівчина, котра пропонувала купити обруч з котячими вушками, брилки, ручки і всілякі дрібниці під тему.


- Привіт! Рада тебе бачити, - одразу защебетала до Меліси.

- Схоже, ти тут постійний відвідувач, - зауважив після.


Всередині приміщення не було нічого незвичного. Навіть не зрозумів, чому саме "котяче". Ми підійшли до барної стійки замовили каву зі смаколиком, а після вмостилися за столик біля вікна. Меліса виглядала веселою і мені це подобалося.


- Швиденько допивай каву і ходімо до котиків! - радісно продовжила.

- Яких котів?

- Це "Котяче кафе", Бориславе. Головна фішка тут у цих мохнатих улюбленцях.

- Але ж я не бачу тут жодного кота, - досить очевидне твердження.

- Це зона кавування, сюди тварин не пускають. Нам в сусідній зал треба!


Я вперше побачив Мелісу більш емоційною. Зазвичай з неї буйної емоції й клевцями не випхаєш, а тут - на тобі! Звісно, захвату дівчини я не розділяв та мені приємно знаходитися з нею поруч. Отож, після перекусу ми попрямували у зал №2, де тримали котів. Пухнасті мішки шерсті чудово себе почували у цьому закладі. Для них вся кімната всипана забавками, ліжечками, і подібними штуками. Також кафе подбало і про людей, тому повз одну стіну стояли столики зі стільцями, а біля іншої - в'язані крісла-гойдалки. Тобто відвідувач міг тут, як і попрацювати, так і просто посидіти з кішкою.


- Візьми когось! - суворо промовила моя компаньйонка та простягнула великого, пухнастого, білого кота.

- Мелісо, я не такий цінитель подібних ніжностей! - одразу заперечив.