Глава III

Як я не старалась, та все ж в офіс приїхала з чималим запізненням, що поробиш затори, страшна річ. Мало того що дорога з села в місто без пробок займає дві години, так ще з пробками це нереально довше виходить. Звісно що Антон був сердитись за моє запізнення -Я думав ти вже не приїдеш -звичне “привітання” в разі мого запізнення

-Шеф, спішила як могла! З цими заторами вмерти можна. Я ж не думала що ви мені подзвоните -збрехала чоловікові, навіщо йому знати, що я його дзвінка з нетерпінням чекала -Що вже сталося? Який на цей раз пожар? Куди нас на цей раз кидають?

-Головний -вказівним пальцем вказав на стелю, ми ніколи не називаємо Головного по імені. Це мені нагадує цикл книг\фільмів про Гаррі Поттера, де головного злодія також не називали по імені. Та й ім'я Головного нічого не дасть, тож нехай його ім'я буде в секреті -Головний -повторив шеф, помітивши мою задуманість -Посилає нас в Східну країну. Наші чиновники хочуть заключити з ними дружньо-торговий контракт. Виявляється в цій країні ростуть доволі рідкісні квіти, фрукти, овочі. Там в них клімат якийсь особливий, яким не кожна країна може похвалитися. Тож нам дали завдання “кров з носа, а контракт з ними підписати” -коронна фраза нашого Головного. Неважливо як ми будемо вмовляти Східного Повелителя вмовляти підписати з нами контракт, для Головного важливий лише результат. Від цього результату залежить наша репутація -Тож, збирайся Ларко, поїдемо покоряти Східного Правителя, бодай його!

-В східну країну? Та ви що! Нє-нє, куди завгодно, туди я не поїду! Ви ж знаєте як я до них ставлюсь. Я не хочу щоб історія повторилась? Хватило мені одного Східного Правителя!

Шеф добре знав про яку історію я говорю. Вам цікаво? Що ж, тоді розповім. Пару років назад ми з Антоном були в відрядженні в одній східній країні. Красивий краєвид, нескінченні пустині, каравани з верблюдами. Неозброєним оком все тут сподобається. Щоправда ми ще ні разу ні, в одній східній країні, не розмовляли особисто з Правителем країни, з нами розмовляли їхні представителі. Справа в тому, східні Правителі вважають себе нащадком Всевишнього, тож їм по статусу не положено особисто зустрічатись з простими смертними, особливо з іновірцями. Суть історії в іншому. Один правитель, той про якого я згадала в розмові з Антоном, поставив нам умову. Він підпише наш контракт, тільки якщо я прийму його віру, і стану однією з його наложниць. Скажете нахабно? От і я тоді обімліла від такої пропозиції. Не знаю яким чином його Представники “змусили” свого Повелителя скасувати свою умову, та нам все ж вдалося отримати омріяний підпис Султана на нашому контракті. З тих пір, я заріклася їздити в Східні країни. Не їздила до цього дня. Антонові до цього моменту вдавалося не брати Східні країни

-Я тебе прекрасно розумію, Ларо, але зараз не та ситуація, коли можна відмовитись. Смію тобі нагадати що я скоро вийду на пенсію. Я дуже хочу залишитись в Консульстві, а не сидіти на дачі з грядками. Тож якщо ми успішно підпишемо цей контракт, то ми обоє залишимося тут працювати. Я все сказав. Збирай свої речі і готуйся до вильоту. Я б задоволенням взяв би когось іншого з колективу, але твої “сестри” не такі відповідальні як ти. Як тільки вони взнають що летять в східну країну, то відразу почнуть своє полювання на якогось Еміра на верблюді. А мені потрібна людина яка не схильна до полювання. Ти єдина хто не мріє і не намагається закадрити східного принца

Що правда то правда. Мої колеги, чи сестри по колективу, не такі як я. Антон не раз замість мене брав когось іншого, і не раз про це шкодував. Адже вони починають вишукувати серед багатіїв майбутнього чоловіка. І байдуже що в його гаремі понад десяти наложниць. “Наложниці не стінка, їх і посунути можна” так міркує кожна моя колега в колективі. Таке враження що дівчата навмисно вивчають іноземні мови, задля того щоб в майбутньому підчепити собі Шейха, Султана, Еміра, чи ще когось з Королівської чети. Щодо мене я геть не така. Я ніколи не строїла глазки чиновникам. Радше це вони всіляко мене зваблювали. Обіцяли любі статки, лише за одне моє слово. Та превеликий їх жаль, я усім відмовляла. Дівчата потім наді мною сміялись, називали “дурепою, яка відмовилася від хорошо життя, від великого щастя”. Цікаво, в якому місці вони тут побачили велике щастя? Переглядаючи новини про Шейхів, Султанів які одружилися на молодій дівчині, я співчувала цій дівчині. Яке щастя вийти заміж за чоловіка, з яким різниця в віці 40-50 років? Та чи надовго ця дівчина затримається в його серці? В будь який момент Шейх кине око на іншу дівчину, і все, кінець щастю його молодій дружині, тому що їй вже знайшли заміну. Пропонуєте мені повторити долю цих нещасних дівчат? Я не так вихована. Я не зможу змиритись з статусом “десятої дружини”, не зможу мишкою сидіти в гаремі, коли набридну своєму Повелителю. Найголовніше я не зможу змінити свою віру на їхню. Зрадити свою віру, те ж саме що зрадити себе. Жорстоко звучить? Нехай, це сугубо моя думка. Обдумавши всі слова Антона, змирилася. Все ж Шеф має рацію, від кожного успішно підписаного контракту залежить подальше працювання в Консульстві. В цій організації нікому не пробачать провал. Виходячи з офісу Антона, подумки молила про успіх в цьому відрядженню. Потрібно матір попередити, про те що в найближчі дні, я не зможу їй дзвонити. Повертаючи до свого авто, щоб забрати дорожню сумку, і поставити машину на нашу автостоянку. Я ще тоді не здогадувалась, про те що мене чекає в цій Східній країні