Глава I

Мене звати Лара. Ні, не Лара Крофт, я не персонаж з фільмів, ігр. Лара від імені Лариса. Якщо бути точним, то Лариса Матвієвна Круглова. Мені майже 26 років, і я успішний перекладач в консульстві. Народилася і виросла в невеликому селі, їзди від нас до міста, дві години на машині, і близько три-чотири години в автобусі. Сім'я в мене маленька, тато Матвій, мама Люба і я. Прямо як в пісні “Мама, папа и я, вся моя семья”. Зате в мене є численна кількість родичів зі сторін обох батьків. У мами є рідний старший брат, з яким я не дуже добре дружу і спілкуюсь. Батькові з родичами пощастило значно більше. В нього два брата, старший і молодший, сестра, наймолодша дитина в сім'ї. У кожного вже є свої сім'ї, діти, дехто вже має онуків. Сім'я в мене не багата, та й не бідна. Хто родом з села, знає яке там життя. Кожен день потрібно гарувати коло господарки, коло городу, коло поля. Під кінець дня, ти в хату заходиш напівживий. В тебе одне-єдине бажання каменем впасти на ліжко і заснути. І цей нерозривний круг кожен день, протягом усього життя. Тільки-но я почала ходити, як мати почала брати мене з собою на город, тицяла в мої дитячі ручки дитячі грабельки, лопатку, відерко і я разом з нею поралась в землі. Часто замість того щоб погуляти, побігати однолітками, я мусила сидіти на пасовищі, пильнувати корову з конем. Коли мені виповнилось 13 років, нашого коня Грома, довелося продати. Батько тоді сильно занедужав, лікування як відомо не дешеве, тож довелося попрощатись з нашим вороним конем. Забіжу наперед, відповім на ваше запитання: “Навіщо вам кінь, коли в вас є авто?”. Не дивуйтесь, я не менталіст, просто це питання не раз звучало з вуст наших сусідів. Все дуже просто. Автозаправка від нас була далеко, через три села, погодьтесь їздити туди-сюди машиною не дешеве задоволення. Тому по селі, чи в сусідні села ми зазвичай їздили фірою, машина нам була потрібно лише для виїзду в місто, адже хто пропустить фіру в велике місто? Та й коневі важко долати чимали кілометри. Батько завжди жартував: “Кінь тобі не авто, його легко і недорого заправляти, а головне що кінське паливо знаходиться в кожній хаті”. Погоджуюся, утримувати коня справа не з легких. Хто має коня, той знає скільки з ним клопоту. Здається я трохи відхилилась від основної теми. Школу я закінчила на відмінно, до золотої медалі не дотягнула, проте задніх також не пасла. Ще в середніх класах я вирішила “поїду в місто і заживу там!”. Батьки страшенно не хотіли відпускати мене в місто, мовляв: “що тобі там робити?”, вони вважали що місто, це місце розбещенности, в ньому мене нічому доброму не навчать. Ще задовго до свого випускного класу, я попередила батьків про свій намір, поїхати в місто. Щоправда мої слова всерйоз вони не сприйняли тоді, посміялись, не повірили що рідна донька здатна їх кинути, проміняти село на місто. Тим паче я тоді була підлітком, а підліткам зазвичай мало хто вірить. Та після випускного батькам вже було не до сміху. Одразу ж після останнього дзвоника я демонстративно зібрала свої речі, і на повному серйозі оголосила про намір подавати документи в інститут іноземних мов, і міжнародні стосунків що знаходиться в місті, в якому наразі проживаю. Мати знепритомніла, батько хапався то за серце, то за ремінь. Погрожував що зречеться від мене, якщо посмію зрадити їх, проміняю село на місто. Та все ж я поїхала не зважаючи на материні сльози, вмовляння, на батькові погрози залишити мене без спадщини. Я все одно переїхала в місто. Успішно здала вступні екзамени, після яких п'ять років провчилася в інституті. Чому я обрала іноземні мови? Ще в молодших класах я була відмінницею з іноземних мов, англійська, німецька давались мені без проблем. Під час навчання в інституті я оволоділа ще з декількома мовами. Спитаєте причому тут “міжнародні стосунки”? Ця приставка йшла в придачу до іноземних мов. Подаючи документи в іноземні, дізналась, що при успішному закінченню інститута, я отримаю шанс бути перекладачем для державних закордонних гостей, що будуть приїздити в нашу країну по справа. Щодо батько, то вони після мого переїзду довгий час не розмовляли зі мною. Батько наївно надіявся що цим змусить мене повернутись додому. Навіть матусі заборонив підтримувати зі мною стосунки. На початку мама також ображалася на мене, згодом змирилася з моїм вибором. Ніяка мати не зможе довго ображатися на свою кровинку. Щодо батька, то його бойкот тягнувся рік. Як тільки приїжджала в село, він робив вигляд що не помічає мене. Проте я добре знала свого батька, знала що він давно змирився, просто не хотів цього показувати, характер в нього такий. В нас з батьком один на двох характер, впертий. Коли в мене був перехідний вік, я часто з татусем сварилася, наші сварки ледь до бійок не доходили, навіть мама не наважувалася вмішуватись в наші сварки, бо знала, що це нічого не дасть. Мій характер залишився при мені дотепер. Деколи моя впертість мені допомагає. Зі мною важко торгуватись, я завжди стою на своєму, ніхто і ніщо не змусить мене змінити мою думку, завдяки моєму характеру, ми з Антоном, моїм шефом, підписали не один успішний контракт. Я горда як і мій батько, не соромлюсь цього. Ми часто не завжди йшли один одному на поступки. Могли не розмовляти тижнями, а потім розмовляли так, ніби й не було тієї тижневої мовчанки. Мої батьки, як і будь які інші батьки, мріяли про те щоб, їхня єдина донька завжди була коло них. Повірте, я б з великою радістю залишилась би коло батьків, та в нашому селі з роботою не густо. Ким я буду там працювати? Влаштуватись вчителькою в сільску школу і за мізерну зарплату вчитиму дітей іноземним мовам? Не подумайте нічого такого, я дітей дуже люблю, та зрозумійте мене правильно, я не хочу витрачати свої нерви, здоровья, молодість на вчителювання, це не для мене. Чи йти працювати продавщицею в єдиний на все село “Супермаркет”? Цей міні-магазин навіть супермаркетом не назвеш, це в нього назва така, свого роду замануха для дурнів. Після закінчення інституту, батьки все ж таки змінили свою думку про місто. Якщо бути чесною, то я всіляко намагалася довести батькам, що місто дійсно непогане місце проживання для сільської молоді. В інституті я старалася вчитись на відмінно, звісно про розваги не забувала. Весело проводила час з одногрупниками. Наприклад мій “перший раз”, відбувся на одній з запальних вечірок. Я тоді вчилась на другому курсі, не дивлячись на всю дивизну, того рокового дня, в мене навіть хлопців не було. Не тому що я страшніша за бабу Ягу, на той момент мені було не до хлопців. На першому курсі я вирішила блищати своїм розумом, знанням, а не грудьми і сідницями. На другому курсі коли я впевнилась, що мене не відрахують за неуспішність, дозволила собі розслабитися. По правді скажу, не пам'ятаю як саме відбувся мій перший раз. Та судячи по розкиданому одягу, нічка в нас була веселою. Мій ліфчик зараз висів на люстрі, як мені його звідти знімати? Вечірка була на зйомній квартирі однієї з моїх одногрупниць. Ми святкували успішно здані тестові завдання. Ні, не подумайте, ми не напиваємося після кожного теста, просто саме від цих завдань залежало наше майбутнє навчання в інституті. В ліжку на якому я прокинулась, була не сама, зліва лежав незнайомий мені хлопець. Святі небеса, скільки ж я випила вчора? Я взагалі не п'ю, тільки по святам, та навіть якщо п*ю, то не п*янію одразу. Почала згадувати з яким коктейлем я переборщила, та нічого не згадувалось, ймовірно на мене міг подіяти один сильний коктейль, а їх було чимало вчора. Оглядати нас під одіялом не стала, судячи з того що я лежу під одіялом гола, та й сам хлопець був накритий по пояс. Я лежала на спині, хлопець лежав на боці, права його рука лежала над моєю головою, на моїй подушці, ліва рука лежала на рівні мого живота, це я відчувала без зорового бачення. Потрібно негайно вибратися з цього полону. Цікаво, яка зараз година? Хвилинні пошуки годинника дали результат, годинник в вигляді невеликого будиночку стояв на приліжковій тумбочці. Такі годинники-будиночки я не раз бачила на підвіконнях у сусідів в дитинстві. Не знала що ці годинники-будиночки, ще в моді. Небеса, скільки? Пів дванадцятої?! Нічого собі! Я почала повільно знімати з себе руку хлопця, намагаючи не розбудити його. Не вдалося, чи то від відчув як я намагаюсь вибратись, чи то йому щось приснилося, та сама рука, яку я намагалась прибрати, обійняла мене за талію, змушуючи наші тіла притулитись один до одного. Якщо він ще сильніше мене притулить до себе, я перестану дихати. Вирішила знову таки вибратись, почала рухатись тілом. Не знаю що такого я зробила, та хлопцеві це сподобалось, мило посміхнувшись, ткнув своїм носом в мою скроню, ніжно промовляючи “Моя цукерочка”. Я ледь стримала сміх, який рвався на волю, це було кумедно. Що ж мені тепер робити? Як звільнитись з полону? Він такою силою притулив мене до себе, що звільнитись і не розбудити його при цьому просто нереально. Знову рухатись тілом я не наважилась, раптом він ще сильніше притулить мене? Тоді я взагалі задохнуся. Перша думка була: розбудити цього “сплячого красеня”, та чи варто це робити? Яка в нього буде реакція? Що якщо для нього це також несподівано як і для мене? Або буде здивований моєю присутністю, почне розпитувати хто і я що тут роблю. Або захоче продовження нашого нічного знайомства. Другий варіант аж ніяк мені не подобався. Зітхнувшись, я вирішила нічого не робити, вже краще дочекаюсь поки “Його Величність Незнайомець” сам прокинеться. Чекати довелося майже годину. Цілком можливо що, очікування могло тягнутись до самого вечора. Хлопець навіть не повертався на другий бік, я от наприклад не можу довго спати на одному боці. Та все ж мені пощастило, схоже вчорашні напої вирішили нагадати про себе, тому що хлопець різко підскочив на ноги і побіг в туалет. За цей час я маю втекти! Та тільки переді мною виникла нова проблема. Дістати свій ліфчик з люстри, як мені це зробити? Спитаєте в чому проблема? В тому що стеля високо наді мною, от для чого будувати такі великі кімнати? Я навіть стоячи на кріслі, ледь дотягувалась пальцями до лямки ліфчика. Зі сторони це напевно смішно виглядає. Я намагаючись кінчиками пальців зловити лямку. Чи то я така низька, чи то крісло занизьке, нічого не вдавалося. Я так захопилась з місією “зняти ліфчик”, що забула про хлопця. Згадавши про нього, помітила що він спершись спиною об дверну раму посміхається -Тобі допомогти? -з посмішкою підійшов до мене, допоміг злізти з крісла