Пролог

Вийшовши з аеропорта, я глибоко вдихнула повітря, щоб відчути запах рідної землі, рідного повітря. Я так завжди роблю, коли повертаюсь додому. Мамі не подобається моя робота, та й мені деколи буває моторошно від тих місць, куди мені доводиться їздити по роботі. Одне мене тішить, те що я подорожую не сама, а зі своїм шефом Антоном

-Ларо, ти ще встигнеш надихатись! -з думок мене витягнув голос шефа-кайфоломчика

Довелось перервати своє заняття і сісти в таксі, яке нас зустрічало коло аеропорта. Поклавши наші чемодани, водій сів за руль. Він не питав куди нас відвести, одразу рушив. Таксі яким керував молодий водій, належало фірмі, з якою роками співпрацює моє консульство. Це довірена, перевірена досвідом таксі-фірма. Нам як постійним клієнтам таксі-фірма надає велику скидку. Вдобавок, мої коллеги мають змогу в будь який час викликати собі таксі, неважливо по роботі, чи просто підвезти кудись. За півгодини таксист зупинився коло високої будівлі, саме тут знаходиться консульство нашої країни, саме в цій будівлі я працюю разом з Антоном. Шкода що, не можна від аеропорта одразу додому поїхати, Антон запровадив традицію щоб з аеропорта, чи з будь якого вокзалу одразу їхали на роботу, а після владнання всіх справ, можеш їхати куди хочеш. Таксист мовчки з багажника витяг наші чемодани, точніше чемодан був лише у Антона, у мене ж була невелика дорожня сумка. Справа в тому що я не люблю брати багато речей в подорож, навіщо? Якби ж я їхала відпочивати, то можливо б взяла, а так, я ж їду по роботі, мені вечірні сукні чи купальники там ні до чого. Та й мій робочий гардероб складається з брючних костюмів, спідниці, сукні це не для мене, я в них почуваюсь ніяково, таке відчуття що я гола, і всі чоловіки довкола розглядають мої ноги.

Звісно що з собою в подорож я беру вечірні, вихідні сукні, раптом мені доведеться йти на вечірку класа люкс, а в костюмах жінок не на всі вечірки пускають. В кабінеті шефа ми пили каву, відпочивали від важкого перельоту. Свою каву я вже давно випила, а от шеф до своєї навіть не торкався. Його руки були зайняті іншою справою, більш приємнішою, рахували мою зарплату, при чому в валюті. Що може бути краще? Сидиш в дорогому кріслі в кабінеті шефа, і спостерігаєш як він уважно перераховує купюри

-Чудова робота, Ларо! -як йому вдається рахувати і ще нахвалювати мене? Я б давно збилась з рахунку -Ти як завжди молодець! Не дарма я тебе взяв в свій коллектив! Все! -закінчивши рахувати, закріпив чималу купку резинкою і передав мені -Перерахуй!

Я взялась перераховувати, не тому що я не довіряю своєму шефу. Ні, Антон не з тих хто нагрівається на своїх робітниках, просто таке в нас правило, робітник повинен на очах свого начальника перерахувати свою зарплату, щоб потім не казали що їм там бракує кілька папірців. Шкода що тут не перераховують зарплату на карточку. Ще одне правило нашого консульства. Це правило заснували після того, як одна робітниця не отримала свою зарплату, та ще й втратила всі заощаджені гроші зі своєї картки. Ох, скільки шуму тоді було. Бідолашну ледь не звільнили. Спершу всі подумали що це сама дівчина розіграла таку сцену, намовила когось, щоб він зняв з її карточки гроші, і підстроїти це як пограбування. Потім все владналось. Виявилось що викрадачем грошей з картки був недохакер. Як йому вдалось обійти складку схему захисту ніхто так і не зрозумів, проте він умудрився залишити після себе чималу слідів, що то за хакер такий? По тим слідам вдалось його відслідкувати. З того часу, в консульстві з'явилося правило, яке заборонило всім начальникам перераховувати гроші на карточку своїм підлеглим

-Все вірно, дякую вам шеф, з вами приємно працювати! -завершила перерахування -Я можу бути вільною? Надіюсь на вихідних я можу відпочити? Ви не будете докучати?

-Не буду. Якщо звісно не будут термінові поїздки. Ти ж сама знаєш наше начальство

Вийшовши з кабінета, я направилась в свій кабінет, де залишила свою сумку. Ні, свого особистого кабінету у мене немає, так би мовити ще не доросла до таких почестей. Своїм кабінетом, я називаю велику кімнату, яку ділю з кількома дівчатами, тої же категорії що і я. Вони такі ж самі перекладачки як я, всі дізната знають різні мови. От тільки ніхто крім мене не володіє арабською і турецькою мовами. Одна з нас намагалася вивчити турецьку, тільки в неї нічого не вийшло, її нерви не витримали довгого і важкого навчання. Як тільки я переступила поріг кабінета, мене зі всіх сторін окружили дівчата

-Ларуня, як добре що ти приїхала! Скоріш розповідай про все детально! Ми чекаємо!

-Як тобі пощастило Ларунь, ти одна з нас поїхала туди! Шкода що я з тобою не поїхала!

-Ага, тобі дай волю, ти там обов'язково закадриш якого етакого принца на верблюді!

Я підтримала сміх дівчат -Там немає верблюдів, хіба що в зоопарках. Та і принців тоже немає. Там лише президент, міністри, і інші чиновники -сіла за свій стіл -Немає про що розповідати, все як завжди. Вечірки, випивка, скучні розмови про моду і цін на нафту

Я навіть не намагалася відкласти розмову на потім, дівчата мені не пробачать, якщо негайно про все не розповім. Звісно, що я не стала їм прямо про все розповідати. Звісно що мені після двохгодинного перельоту хотілось прийти додому, і камнем лягти в ліжко. Та нажаль дівчата не розділяли зі мною це бажання. Їм подавай гарячі подробиці. Розповіла їм про скучний банкет після підписання торгового контракту між двома країнами. Про різнобарвні сукні дружин чиновників, і місцевих олігархів. Нам смертним такі сукні навіть не снились. Я не жаліюсь на свою зарплату, вільно можу купити те, що не може собі дозволити звичайна шкільна вчителька. Та коли я побачила сукні дружин, то зрозуміла що на їх фоні моя зарплата рівняється до зарплати тієї ж самої вчительки. Я не збиралася дівчатам розповідати прямо про все. Змовчала про те як до мене відкрито сватались різні олігархи. І що цікаво, серед них не було ні одного молодика, всі якісь старі дідусі. Звісно їм не було по 90 років, максимум 50-60, та все ж на їх фоні я виглядала занадто юною. Найбільше мене здивувало, те що деякі женихи прийшли на банкет не самі, а з спутницями, а можливо це були робітниці ескорт-послуг. Таких я називаю “дівчатка на побігеньках”. Вони отримують величезні гроші, лише за те щоб супроводжувати місцевого олігарха на вечірку. Сумніваюсь, що оті дядьки не мають дружин, звісно що мають, і вони напевно мої ровесниці, от тільки чому замість дружин, чоловіки беруть отих дівчаток? Можливо їх дружини не надто розумні в плані розмови. А можливо чоловік просто не хоче, щоб на його дружину хтось дивився, мовляв “лише я маю право дивитись на свою дружину”. Я трохи відхилилась від теми, про що я говорила? Дехто з тих женихів пропонував мені провести з ним ніч за гроші, як ніби я якась повія! Та мій наряд виявився набагато скромнішим, за наряди інших жінок. Ці сукні анітрохи нічого не прикривають, навіть навпаки, груди мало не вивалюються з декольте. Я би згоріла від сорому в такій сукні. Та й моя мати, якби дізналась про це, точно би вмерла від сорому за доньку. Потерерівши з дівчатами якийсь час, задовільнивши їхню цікавість, я нарешті вийшла зі свого кабінету. Перед виходом з консульства я попросила одну з секретарш перекинути мої гроші на карточку. Я не хотіла витрачати час, і йти до найближчого банку. Та й носити з собою таку суму грошей страшно. Мене одного разу вже пограбували, гаманець з грошима так і не знайшли, та й фіг з ним. Це був подарок на мої іменини однієї моєї коллеги. Гаманець мені все одно не подобався, та от викинути його рука не піднялась, негарно так вчиняти з подарунком. Сам гаманець був красивим, от тільки надто довгим, а такі я не люблю, їх в маленьку сумочку не покладеш, а великі сумки я на дух не переносила. я фанат маленьких клатчів, мініатюрних сумок, в яку можна покласти телефон, пачку серветок, і маленький гаманець. Єдиний плюс всьому гаманці, те що купюри не доводилося складати їх вдвоє, в ньому бумажка залишалася рівненькою, без згинів. Завершивши всі маніпуляції з секретаркою, я вийшла на території автостоянки, що знаходиться позаду будівлі консульства. Тут на мене чекала моя красуня, червона, малинова машинка. Напевно ви думаєте, що я так називаю якусь супер-пупер іномарку? Та ні, це проста машина, старих часів, автолюбителі таких називають раритетом. Запитаєте чи не соромно мені на ній їздити? Ні, мені все одно про що думають інші. Головне що вона мені подобається, а все інше не грає ролі. Ця машина перейшла мені від батька, після його смерті. Мама наполягала щоб ми її негайно продали, бо ні вона, ні я не вміли на ній їздити. Своєму старшому братові, моєму дядькові, мама також не хотіла віддавати машину, хоча він мав навик водія. От тільки права на водіння він давно втратив, через дтп, яке сталось по його вині. Тоді дядько був нетверезий за кермом, добре хоч ніхто в тій дтп не постраждав, всі потерпілі обійшлись легким переляком, а дядько залишився без прав по рішенню суда. Я не хотіла продавати батькову улюбленицю, з дитинства мріяла навчитись керувати нею. От тільки, батько був з тих чоловіків, які вважали “жінкам за кермом нічого робити”. Не дивлячись на всі мої спроби вмовити батька, навчити мене керувати машиною, він нікому сідати за кермо, особливо своєму шурину. Тож після смерті батька, мені довелось йти в автошколу і там вивчати всі ази водія. Навіть після того, як я отримала водійське посвідчення і диплом “Самий уважний учень”, Мама ще довго вмовляла мене продати машину, їй було страшно пускати свою єдину доньку за кермо. Адже по телевізорі показують одні дтп. Впридачу мама не хоче щоб зі мною сталося те ж саме що з дядьком. Я довго відстоювала татову машину, мама через своїх знайомих підшуковувала покупців, та все ж я перемогла в війні за машину. Тож татова улюблениця тепер служить мені другий рік. Все в ній чудово, незважаючи на свій поважний вік, вона спроможна дати фору любій іномарці. Кожний раз коли я приїжджаю автомайстерню, то працівники мене питають “Де ви взяли таки раритет?”. Їм приємно що не всі люди зраджують своїм старим машинам, міняючи їх на новенькі, а мені приємно що моя красуня комусь подобається. Один в ній мінус, до неї важко знайти запчастини. Це й не дивно, її ж випустили за два роки до мого народження. Раніше мій шеф, Антон, намагався вмовити мене на купівлю нової машини, йому бачте соромно за підлеглу яка їздить на такому драндулеті, зате він усім хвастається своєї іномаркою моделі останнього випуску. Нехай в мене стара машина, зате вона ще ні разу мене не підвела, і я гідно ношу своє звання отримане в автошколі. За три роки в мене не було ні одної аварії, якщо не враховувати що декілька раз мене підрізали шумахери на іномарках. А одного разу, я мало не врізалась в стовп через водія фактично на такій же старій машині як і моя. Щоправда на око, його машина виглядала старою ніж моя, можливо тому що вигляд в неї був пом'ятий, нещасний, схоже за зовнішнім виглядом своєї машини, водій не слідкує, на відміну від мене. Водій цієї нещасної машини, видно хотів видавити з неї максимальну швидкість, забув що вона не з категорії гоночних машин. В подібних машинах 160-170 це вже рекорд. Я на своїй насилу видавлюю 140, щоправда я не гонщик по натурі, швидкість я звісно люблю, от тільки навіщо кудись спішити? Все одно при всьому бажання всі справи за день не зробиш. Після годинної пробки, я зупинилася біля свого під'їзду, як же важко виїхати з центру, де знаходиться наше консульство. От чому всі важливі організації знаходяться в центрі? Навіщо я купила квартиру в іншому районі? На той момент моєї зарплати не вистачило на купівлю однокімнатної квартири в центрі, до болю дорогі вони. Зате я примудрилась купити двокімнатну квартиру в спальному районі, непогане досягнення для мого віку. Машину залишила на вільному місці коло під'їзду, ліньки заїзжати на автостоянку, яка знаходиться за два км від мого будинку. Мене зустріла пуста, холодна квартира. Ех, я навіть не можу собі дозволити завести тваринку, а все тому що за нею не буде кому доглядати, поки я пропадаю в відрядженнях. Одне моє відрядження може на місяць розтягнутись. Кожний перед поїздкою за границю, возити нещасну тваринку на село до мами, не варіант. Дорога туди-сюди займає понад чотири години, і ще без пробок на дорогах. Зайшовши в квартиру, я одразу сіла на полицю, на яку зазвичай сідаю щоб взутись. Трохи перепочивши, взялась переодягатися в домашнє. З дорожньої сумки витрусила весь одяг який в ній був, його потрібно закинути в пралку. Щоправда сукня, в якій я була на вечірці люкс класа, доведеться прати вручну, тканина з якої пошита ця сукня, не підлягає машинною пранні. Паралельно з завантаженням пралки, я замочила сукню в тазику. Потикавши всі потрібні кнопки на машинці, довірилась її дбайливому пранні, головне аби нічого не перефарбувала. З ванни я перейшла на кухню. В холодильнику як завжди повісилась миша, доведеться бігти в магазин за продуктами. Навіть перекусити нічого, дожилася, по хаті шаром покати! Важко зітхнувши, пошкандибала в коридор, взувшись в мешти, схопивши ключі, вибігла з хати. Ліфт не стала чекати, по сходах швидше вийде ніж очікування, пощастило що на третьому поверху живу. Вилетівши з під'їзду, забігла в невеликий кіоск, що стояв закутком мого будинку. Там купила хліб, масло, ковбасу, і по мелочі, завтра поїде до мами в гості, з пустими руками їхати до неї некрасиво. Оплативши покупки, побігла назад додому. Виконала нову пробіжку по сходах. Наш ліфт поки дочекаєшся, сто раз встигнеш туди-сюди побігати. Нашим ліфтом користуються кожну хвилину, як ніби те й роблять що їздять на на ньому вниз-верх, як ніби інший справ немає. Влетівши в квартиру, я на поскидала мешти, ключі полетіли в мініатюрну декоративну плетену корзинку, яка була куплена під час якого підрядження, не питайте в якій це країні було. Зайшла на кухню, набравши воду в чайник, поставила на підставку і тикнула кнопку “ВКЛ”, щоб не тратити час на очікування закип*ятіння чайника, взялась робити бутерброд. Розумом розуміла що краще б я приготувала більш ситніше ніж бутер, от тільки стояти коло плити, зовсім немає бажання. Завтра завтра мене буде відгодовувати. Бутерброд був готовий, чекав своєї долі на блюдечку з під чайного сервіза. А поки чайник закипає, розповім про себе. Так би мовити поближче познайомимось