ГЛАВА 15 РОМАН

Позиція уникати й на очі не показуватися – геніальна, але ж не працює, блін, зовсім не працює. Я звик до цієї дівчинки, як звикають пити воду, їсти, жити, поглинати шкірою сонячне тепло. Вона мені необхідна. Це якась патологічна залежність. І завал на роботі, який треба вигрібати після мого лікарняного, теж не рятує. Я ж, дідько, навчився працювати у скаженому темпі, делегувати обов’язки (а персонал у фірмі підібраний якісний, трудоголізм процвітає ) і розрулювати все так, щоб  залишався час і для себе.

—    Це що за угода? – прочитавши  папірці про якийсь квест містом, спитав спантеличену секретарку.

—    Ніна розробила. Фірма «Клок» замовила. Прибуткова одноразова акція, але там призи, різні організаційні дрібниці, треба, щоб ви  затвердили. Такий порядок! – нагадала на всяк випадок мою ж директиву. Ніна! Це слово діє на мене, як код від усіх сейфів. І секретарка це знає, тому спочатку й згадує Ніну, а потім видає іншу інформацію. От жучиха!

—    Коли той квест проходитиме? – десь у паперах написано, але я не хочу шукати, бо руки як почнуть труситися, секретарка ще злякається, подумає, що таємний друг білочки або Паркінсон в гості пожалував.

—    У суботу…- якось з острахом дивиться секретарка, але коли я підписую, зітхає й  вже не так напружується.

—    Час і маршрут. Окремим аркушем зроби, - ну і от нафіг? Мізки пищать: «Куди тебе, йолоп старий, несе?»,  а серце зрадницьки просить: «До неї. Хоча б здалеку побачити! Давно ж не бачив».

І от я вже в суботу, коли міг би розпрекрасно сидіти в клубі й розважатись з ким-завгодно, дивитися футбол (грати ще рано, нога болить), їсти щось смачне, ні, я стирчу біля Золотих воріт і витріщаюсь на гурт, який збирається навколо дівчини у блакитній курточці, білих кросівках і синіх джинсах. Хоча, на фіг  мені той гурт. Мене цікавить виключно Ніна. Вона їм щось із захватом розказує, не помічаючи нічого навкруги. Тільки збоку видно, наскільки  їй це все подобається. Дивився б і дивився. Як ото у фільмах маніяк на свою жертву, чесне слово.  Ось підросте трошки, зроблю її президентом фірми, уведу в курс справи і – на відпочинок. Куплю ресторан і буду подорожувати. А що? Треба молоді давати дорогу, а самим  трошки заспокоїтися. Пригальмувати й на лежачок, пузом до сонечка десь на Мальдівах.

—    А ці що тут роблять? – вирвалося у мене  з рота саме тоді, коли побачив Вадіка і, здається, Таньку, новоспечену Нінчину сестричку зведену. У Вадіка сьогодні чесний вихідний. Спокійно міг вирішити допомогти нареченій з її квестом. Просканувавши своїм натасканим поглядом старого бувалого лева поведінку цих двох, розумію… Та нічорта я не розумію. І чим довше спостерігаю за Ніною, захопленою поясненням правил квесту гравцям, а також Вадіком і цією вульгарною дівахою, тим  сильніше стискаються мої кулаки. Вони за ручки тримаються… Блін, я зараз вискочу з тачки і хтось  отримає по черепку. Твою дивізію! Усю зразу ліворуч і на болото!  Ну це вже край! Діваха затягла Вадіка за  браму, подалі від сторонніх очей, і майже ґвалтує. І це подруга! Це сестра? А Вадік? Я, блін, йому Ніну на блюдечку із золотими обідочками, можна сказати, підсунув під носа. Моя дівчинка не заслуговує на те, щоб якийсь… шмаркач отак об неї ноги обтирав... усього в декількох метрах від неї.

  ***

—    Роман Павлович, за що? – це я Вадіку в понеділок, як тільки на роботу прийшов, так в носа і врізав. Впав і на четвереньках вже питав, витираючи червону юшку з-під носа.

—    А здогадайся, Вадя? Чого тобі бракувало? Питаю, чого тобі було мало? Ніна, певно, не дала до весілля, а та коза не тільки ноги розставила, але й облизала тебе усього як є, так? – ой, який я злий, тому слів не підбираю.

—    Ви про що? – вдає, що не знає нічого й взагалі шлангом прикидається. Зеленим таким, садовим. Ще б відро алюмінієве вдав. Тільки я не  Віктюк, і мені драму з пристрастю грати не треба. Не повірю!  Не заціню. Я взагалі не театрал.

—    Тобі ще пощастило, що я у суботу примусив себе розвернути тачку й поїхати, бо прибив би на місці, їй Богу! – я реально титанічним зусиллям волі не вискочив тоді й не зчинив скандалу, бо не хотів псувати Ніні її квест.- Значить так, ніякого весілля, роби що хочеш, викручуйся, як умієш, але щоб у Ніни жодної сльози не впало. За кожну зуб виб’ю. Щоб біля Ніни я тебе більше ніколи не бачив.

—    Роман Павлович, а ніякого весілля й не мало бути! – що він верзе? Хоче на кладовищі прописатися? – Все це для того, щоб вас примусити ревнувати. Дивлюсь, спрацювало. А я ще й сумнівався.

Розуміючи, що йому живим від мене не піти, Вадік розповів увесь підступний план, що так необережно й завчасно розкрився.

—    Хто автор цього цирку? Ніна не здатна на таке, - зразу категорично.

—    Це не Ніна. Танька. Але вона хоче лише щастя Ніні, - ой, як примітивно заступається. Знає хоч, з якою змією зв’язався?

—    Цікавеньке щастя. Напередодні весілля усе взяти й відмінити? Мовляв, погралися – й годі? Ти хоч уявляєш  кошторис цього заходу? -  підмивало сказати «шоу». – А запрошені гості? А з Серьогою як? Блін, чим ви всі там думали? Мінімум дупами.

—    Ні. Весілля якраз планувалося. Але нареченим мали б стати…  ви. Ніна  ВАС любить. І на все це погодилася, щоб ви зрозуміли, що теж любите її.

—    Ще кращий план.  А мене в якому стані ви мали під алтар підвести? – навіть цікаво було б подивитися на режисуру всього запланованого дійства. Режисерка, правда, рідкісна дилетантка. Доведеться і з нею окремо поговорити. Як би охолонути, щоб не причавити ту довбану режисерку.

—    Ви б самі…пішли,- говорить, але не особливо то й вірить.

—    Ладно, дівчата – кози безмозглі, а ти? Як ти послухався? Чому на це все підписався? Чому став виконувати? – от що реально бісило.

—    Коли вас Ніна щось просить, ви відмовляєте? Ото ж, - встав і пішов.

—    Не вздумай Ніні нічого говорити. Сьогодні. Я сам розберусь! – треба остаточно пояснити й валити в Австрію, як і збирався, бо реально все напружує.