ГЛАВА 14 НІНА

З переїздом Світлани Леонідівни й Таньки  наш дім в один момент перетворився на гармидер. Ні, я дуже рада, що вони таки наважилися. Я рада за тата, бо він реально щасливий. Була б я чоловіком, теж  закохалася в Світлану Леонідівну. Свята жінка й прекрасна в усіх відношеннях.  Як  каже Танька: «Де наш сканер совісті?» Це вона про свою маму. Винуватиця гармидеру – Танька. Вона класна, енергійна, позитивна, пряма, як двері, але Божечко! у неї все скрізь валяється, де попало розкидане, і вона весь час щось шукає. Вона вміє заповнювати собою будь-якого розміру простір.

—     Народ, дам цукерку й зроблю все, що скажете, якщо знайдете мого телефона! – ну і як вам  такий ранок?

—    Тань, на мій телефон і подзвони. Знайдеш! –пропоную, плентаючись до кухні.

—    Дякую, що вважаєш мене такою тупенькою, але прикол у тому, що  телефон того… сів… я не зарядила його своєчасно… обломчик…

—    Тоді не розумію, як ти збираєшся його зарядити за п'ятнадцять хвилин, навіть якщо знайдеш. Нам в універ взагалі-то,- нагадую.

—    По ходу мені ще й пауер бенк нада знайти! Люди! Зараз у мене станеться депресія!

І що ви думаєте, усі кинулися шукати телефон Тані, а пауер бенк я їй свій дала, бо реально б  голодні почухали на лекції. І якщо у Тані депресія, то у нас – мінімум мігрень. Про максимум – Армагеддон думати якось не хотілося.

Першу лекцію вона проспала, на другій переписувалася з кимось у телефоні, тому коли ми повернулися додому, весь вечір списувала конспекти з моїх зошитів. Вона й раніше  так робила, але після пар їй доводилося ксерити мої зошити. Тепер – вільний доступ!  Мені не шкода, аби мовчала й не шукала щось.

—    Шо ти там малюєш? До весілля вже готова? – видно, переписала.

—    Розробляю квест « Скарби Києва». Тільки не кажи, що  тобі це цікаво,- з Танькою можна говорити прямо, не ображається.

—    Квест – ні, а от питання весілля – свербить. Ти ж тіпа мого жениха збираєшся в Рагс відтарабанить.

—    Не ревнуй. Не з’їм я твого Вадіка. Сама цю кашу заварила, тепер мені дорікаєш. Можна ще все скасувати.

—    Я тебе скасую! Твоє щастя, до речі, влаштовую. Ану, ану, що за скарби?  Це для яких тинейджерів така цяцька? Чо, реальні скарби? – перебирає листочки з пробним маршрутом, очі загорілися, навряд чи відчепиться. – Коли це буде?

—    У суботу. І не для тинейджерів, а для офісних працівників. Зараз модно. Керівники фірм вивозять своїх  підлеглих в боулінг-клуби, на пейнтбол, лазартаг, щоб відпочили, згуртувалися, попрацювали у команді. Методика така. Квести – топчик сезону.

—    А це вони значить по місту бігати будуть, ага? - міркувала вголос.

—    Ага.

—    А мужики там будуть?

—    Напевно. А тобі навіщо? Ти ж Вадіком зачарована. Чи Соколовський з голови не йде? - як же я співчувала Вадіку.

—    Може він мене причарував? – на повному серйозі говорить, але все одно сміятися хочеться.

—    Сама подумай, накой ти йому? У нього дівах неміряно. Кожного дня з новою. 

—    Хочеш сказати, що я негарна? – зараз почнеться самолінчування. У Таньки бувають хвилини, коли  дістає дзеркало й починає скаржитися на природу, пращурів, тата з мамою, що народили її таку потворну. 

—    Хочу сказати, що Соколовський гад, на фіг він тобі здався? Він за всіма бігає. Він навіть мені зустрічатися пропонував. Казанова недороблений. 

—    Ми з Вадіком теж поучаствуєм у квесті.Тебе поохороняємо і  може скарб який знайдемо, - попустило, посміхається.

—    Танька, ти сама як скарб.

—    Нє, я брильянтік, як каже мама поки що в стадії брудного алмазу. Ніхто не обробив, грані не виділив. Заготовка я поки що. Так, на тєму пожрать, тобі чо з кухні  принести?

—    Нічо. Я на ніч не їм.

—    Ага, хвігура. Правильно, у весільну сукню не влізеш. Ну його, потом од’їсися, у медовій  відпустці. А мій черв’ячок жрать просить, чуєш, як бурчить? Зараз чайку да з бубличками…

—    Таня, не нагадуй мені про це. Дай доробити!

—    Все, пішла в кущики, прикрилась лопушком. Малюй свій квест.

Ага, як же, намалюєш тут… П'ятнадцять хвилин Танька годувала свого черв’ячка, але потім повернулася. Закидала ідеями, зламала мою початкову  концепцію, надавала рекомендацій, але спочатку завантажилася інформацією.

—    В  Києві знайдено найбільше скарбів серед інших давньоруських міст. Особливо щастило  будівельникам, які будували  на території Десятинної церкви, в районі Золотих воріт, Замкової гори та у верхній частині Андріївського спуску.  І по сьогодні знаходять, хоча здається усе вже перекопали, - прочитала мою вступну промову, надруковану на А4.

—    І чо, знаходили  щось варте уваги?- видно по блиску очей –зацікавилася.

—    Найбільший скарб знайшов  у 1842 році Аненніков.  Взагалі-то він був поміщиком в Курській губернії. Жорстоко поводився  з кріпаками, тому його вислали до Києва. І захотів він покаятися.   Багаті як каються? Правильно, церкви будують за свій кошт. От і Аненніков вирішив збудувати Десятинну церкву. В ході робіт у 1842 році знайдено було клад – два мішки ювелірних прикрас та золотих сосудів.

—    Ото, блін, чуваку привалило. Нехіло покаявся!  Ну і? – вимагала далі інформації Танька.

—    Утік до Полтавської губернії, купив хутір і все. Далі продовжив гнобити кріпаків.

—    Ото підвезло чувачку. А ще де нарили багато скарбів? – апетит у Таньки розпалився не на жарт. Бублики  схом’ячила,  згадала за пачку чіпсів, що не з’їла в універі.

—    В Гостиному дворі багато різних монет і турецьку люльку знайшли. Думають, що хтось загубив. А чо монети? Бо там  базар великий був. У 1800-роках на схилі Лисої гори сильними дощами  вимило скарб. Але то трагічна історія. На ніч не варто розказувати…

—    Ото якраз і нада… Заінтригувала і в кущі? Не вийде! Ну-ну…

—    Вчені вивчили скарби, а це були прикраси 1200 року, а також той факт, як вони з’явилися на схилі гори, і схиляються до думки, що люди ховалися у печерах від нашестя монголо-татар. А ті просто замурували  печери і багато людей виявилися похованими заживо разом із скарбами.