ГЛАВА 9 НІНА

Танька стала моєю подружкою не так давно. Зовсім недавно. З вересня, як тільки почали разом навчатися. Ото так буває - знаходишся з людиною на одній хвилі, розумієш, підтримуєш і нічого не очікуєш. Я її на свій день народження не  кликала, бо звикла його проводити тільки з родиною. У Таньки було заведено  поназапрошувати  гостей так, щоб хата тріщала, сусіди лаялися ще пів року, а бабці на лавочці  плювалися їй навздогін, давлячись лушпайками від насіння, запаси якого ніколи не закінчуються.

—    Тань, я тобі в інституті  потім подарунок подарую – і нормально. Якось незручно, купа людей, я їх не знаю нікого, крім тебе. Чого я попрусь?

—    Не тушуйся, Нінусік, завжди весело, тобі сподобається. Цього року я не сильно багато запросила. Так, пару подружок дитинства. Хлопців навіть не кликала.

Можливо, оця обставина, що будуть лише дівчата, переконала, що час пройде гарно, принаймні, не соромно буде після святкування в очі подрузі дивитися.  Було всього троє на дні народження Тані: її мама, подруга з пелюшок  Лариса і я –інститутська подружка.

—    Блін, запрошувала, а вони проігнорили … Хоч ви мене не залишили,- було схоже, що зібралася ревти, як ведмежа серед зими в лісі від відчаю, що всі поснули, а воно не заснуло, відбилося від колективу. Треба було заспокоювати, а як можна швидко заспокоїти дівчину? Правильно,   подарувати подарунок!

Подарунок… Вічна проблема й головний біль одночасно. Щось банальне, на зразок капці чи то косметика, не хотілося купувати. Раптом не підійде. Екстремальне, типу  намазування шоколадом, сходження на Говерлу  чи то стрибок з парашутом – теж не варіант, мені Танька потрібна була живою.  А ці всі гламурні  пригоди можуть бути шкідливими для здоров’я. За  декілька місяців спільного навчання ( ага, це дуже родичає людей) взнала, що Танька страх, як любить кіно. А серіали – це її особлива релігія!  Дуже поведена на різноманітних вампірах, вовкулаках, зомбаках і перевертнях. Просто фанатіє від усієї цієї загадкової нечисті, навіть мріє з кимось із них зустрітися в реалі. Ото тільки поріг інституту переступлю, а вона мені з розгону:

—    Ти дивилася сьомий сезон «Щоденників вампірів»?  Як там тобі Стефан?

—    Боюсь тебе розчарувати, але я навіть першого сезону не дивилася,- чесно зізнаюсь і наштовхуюсь на витрішкуватий  погляд Тетяни:

—    Ти не бачила Деймона-а-а? Там такий харизматичний красунчик! Ти стільки втратила! Ти маєш подивитися  це кіно. Тебе за вуха не відтягнеш, присягаюсь! У мене є на дисках. Я б з тобою подивилася, але там «Древні» показують, ще один крутняк. Клаус просто звір, але такий милий, вау!

І що? Довелося дивитися, бо з першої серії реально затягує, як наркотик. На місяць було про що з Танькою  поговорити. Вона фанатіла від Деймона, я – від …. сценаристів, які усю цю історію придумували. Згодна, пару сезонів можна протримати  глядача прикутим до екрану походеньками різноманітної нечисті, але сім сезонів… Респект і уважуха! Тим паче, що твір, по мотивам якого знімали, й поруч не стояв з серіалом.

Ото, значить вирішила я, що найкращим   подарунком для Таньки будуть сплачені квитки до кінотеатру. На який фільм захоче – на такий і піде. А щоб їй не сумно-нудно було самій у залі сидіти, викупила два квиточки на останньому ряді для поцілунків, щоб вона мило провела трошки більше годинки разом зі своїм хлопцем. Не сподобається кіно – є альтернатива)

Двері мені відкрила гарна жіночка й приязно запросила до зали. Це була мама Тані – Світлана Леонідівна. Ніколи не скажеш, що тітці сорок.  У них в роду чудовий генофонд, або, як каже в таких ситуаціях мій тато, – стопудово відьми!

Стіл був заставлений стравами  з розрахунку точно чоловік на двадцять. Мама була жінкою старої радянської закалки: захолод, салати, печеня, налисники, котлєтки,  «шуба», якась незрозуміла м’ясна страва ….. і ТОРТИК! Нє, це був справжній тортяка, прикрашений безліччю малюсеньких рожевих бізешок.  Де такі курси кулінара проходять? Я хочу навчитися.

Коли я прийшла, Лара якраз перейшла до солодкого. Таня теж заїдала печальку з приводу «всі відморозились і не прийшли»  тортиком.  Танька завжди все робить навпаки: спочатку тортик, а далі апетит проб'є на  оселедець і салатики. Далі  вирішили штучно підняти настрій, тому співали пісню Сердючки «Все буде харашо!» під караоке. У мене закралися сумніви, чи мама у Таньки  часом не оперна співачка?

—    Я хотіла вступати до консерваторії після музичної школи по класу фортепіано, але зустріла Ваньку, тата Таніного. І все, - мрія  накрилася мідним тазиком. На бухгалтера вже заочно вчилася, з Танюшкою на руках, - з сумом згадувала Світлана Леонідівна.

—    А зараз? Ще не пізно. У вас такий голос. На якесь шоу можна. Караоке на майдані чи Ікс-фактор?- від Таньки я знала, що  її батько  пішов з сім’ї до молодшої, яка народила йому сина, такого бажаного спадкоємця.

—    Пізно вже. Куди мені, старій бабі? Минули мої найкращі роки. Ото дивіться, дівчата, уважно дивіться!   Чоловіки, вони як чорти – задурять мозок – і пропала. Непостійні, весь час шукають пригод,- відчувалася образа, глибока й болюча, на весь чоловічий рід.

—    Не всі ж чорти?- вирішила на деякий час побути адвокатом чоловічого населення.- Мій тато маму досі любить, хоч її давно вже немає…

—    Це рідкісний екземпляр. Вимираючий вид хомо сапіенс вірний,-жартувала Світлана Леонідівна. - Хоч би одним оком поглянути на вашого тата, Ніночка!

—    Думаю, на роботі ще, він так рано вдома не буває,-  поглянувши на годинника, припустила я. – Трудоголік.

Лариса нарешті наїлася й колективно було вирішено, що наш спонтанний дівишник мав переміститися в кінотеатр, адже не можна так довго маринувати квитки. Танька шустро поколупалася в інтернеті, з’ясувала, яке кіно де показують, а так, як «Лінія кіно» була   розтикана в багатьох мегамаркетах міста, то ми попхалися  в найближчий. Два квитки ще докупили. Останній сеанс, купа молоді на задніх рядах,  Лариска купила  велике відро попкорну, я обмежилася шоколадкою. Фільм ми встигли додивитися лише до середини, як Лару гучно знудило. Я думаю, стільки в себе заштовхати, будь –який організм  почне виявляти спротив.  От і знадобилося пусте відро від попкорну, хоч зал не загидили.