ГЛАВА 4 СЕРГІЙ

Я знав, що залишати  Ромку у нас вдома – це ще та афера, проте, й кинути ж не можна. Хто я після цього? Друг чи не друг? Кум чи не кум? Так, у нас завжди були дружні стосунки із шлейфом конкуренції, не приховую. Винна – жінка, дякувати Богу, моя жінка. Спочатку я перед Лількою павичем кола виводив, боявся, що Ромка поцупить. Ми з ним по-чесному домовилися: кого вибере Лілька – так і буде.  І я на нього не в образі, що поки в армії був, Лілю схиляв до заміжжя. Я б теж таким  моментом скористався.  І тут молодець саме моя дружина – вистояла, дочекалася, хоча, чесно кажучи, не второпаю, що вона в мені такого віднайшла. Жінкам більше такі, як Ромка, подобаються. Коротше, пощастило мені. Двічі. Крім того, що дружину у життя відхопив красуню і розумницю, то вона мені ще й доньку подарувала. Моя Ніночка - скарб безцінний! Я не знаю, чому більшість чоловіків хочуть сина. Каюсь, я теж хотів до того моменту, як побачив п’ятиденну Ніну у мереживному конвертику, коли їх з дружиною додому з пологового забирав. Діти – це потужний стимул до життя! Так, яйця курку не вчать, проте – дисциплінують круче, ніж у армії. Я й здогадатися не міг скільки усього потрібно для того, щоб дитина була забезпечена найнеобхіднішим.  А якщо ще й побалувати? Мої дівчатка не були надто розбещені, але ж мені так хотілося, щоб у них усе було найкраще. А влітку – до моря хоч на  два тижні. Для цього потрібні гроші, а значить, таткові не личить валятися на дивані – треба ворушитись!

Якби не Ромка з його дикою енергією  і шаленими життєвими планами, я б чорта з два так розкрутився.   Ще один убійний мотиватор – мама! Постійне мамине дошкульне: «Ромчик  буде освічений і багатий, а ти ящики в магазині тягатимеш!» було краще будь-якого штурхана в бока і нижче. Своєрідний чарівний пєндєль. Змушений був  вчитися і з бізнесом суєтитися, бо у Ромки в його турфірмі справи йшли краще. Потім навіщось джипа купив за шалені гроші, бо у Роми ж Лексус, хоча Ландкрузер був краще, це я згодом допетрав, але стадний рефлекс рулить.  І от поки  я так завзято доводив усім, що не жираф, Ромка таки у мене поцупив найголовніше – прихильність моєї єдиної й найдорожчої – донечки Ніночки. Після дванадятигодинного робочого дня не вистачало  у мене часу на любу лялечку, а Ромка і в кіно з нею, і в театр, і на виставки, на каток, просто бувало додому прийду, а вони сидять на килимку по-турецьки  схрестивши ноги  й в «Бізнес» грають.

—    Таточку, а я вже три мільйони виграла і в мене вся залізниця і аеропорти, і хрещений мені мільйона винен! – майже збивала з ніг завжди енергійна донька. Видно, Ромка якось ділився з нею тією шаленою енергією. Воно ж не просто так в народі кажуть: «З ким поведешся, від того й наберешся!»

—    Ти, доця молодець! Рома, як ти, блін керуєш своєю фірмою, якщо  Ніна тебе об’єгорила в настільній грі? – намагався зачепити друга. А він, бестія, лише посміхався:

—    Серьога, розумна лялька у вас з Лількою росте! Вогонь! Зібрала все у вас найкраще: красу від мами, розум … теж, певно, від мами, – підхвалював Ніну з Лілею й бісив мене. Він завжди знав жіночу психологію прекрасно, тому в грі просто піддавався, щоб Ніна відчувала себе  впевненішою. Але піддавався грамотно: спочатку вигравав, щоб Ніна старалася, а потім  піддавався, щоб вона виграла. Один раз він вигравав, іншим разом їй давав виграти, тому донька розуміла, що шанс виграти у неї є. Не дивно, що  моїй  Ніні не з однолітками цікавіше було, а із старим для неї дядьком Ромою, який крок за кроком зліпив з моєї доньки впевнену дівчину, яка знає собі ціну і знає, чого хоче від життя. Це він відкрив для моєї доньки таємниці Києва, примусивши дослідити вулички й дворики столиці. Як тільки Ромка з’являвся у нас, Ніна хапала його й тягла у місто. Саму б я її не відпустив, з Ромкою - хоч у космос! Бо я завжди довіряв йому. Та що я? Моя мама весь час ставила в приклад мені лише Рому:

—    Подивись, який шибеник був у дитинстві, а як піднявся!

Таки піднявся й тримається. Його туристична фірма приносить шалені прибутки.  То на початку двохтисячних  прекрасно йшли Туреччина та Єгипет. Тепер в моді ексклюзив. Буквально вчора став свідком, як Ромич якогось багатія без гальм і царя в голові оформляв  на тур до північного полюсу. Так, саме туди! Причому, так серйозно говорив:

—    Звичайно, спочатку літаком, потім на льодоколі, а там вас зустрінуть місцеві на собачих упряжках. Обіцяю, що ви відчуєте  дух Арктики. Фото з білим ведмедем? Обов’язково  вам там знайдуть білого ведмедя, - і вже прикривши телефон рукою, додавав: - Або ведмідь знайде вас!

До нас в хату перебрався не лише Ромич, а й весь адміністративний офіс його туристичної фірми, прямо у вітальню. Мало того, що Ромич весь час кудись дзвонив, з кимось перемовлявся, домовлявся, не закриваючи при цьому свого робочого ноутбука, так до нього постійно моталися менеджери, але найчастіше – водій Вадим. 

—    Блін, ти пацана геть заганяв, совість є?  - вирішив дорікнути, реально жалко хлопця стало.
—    Це його звичайний робочий день. Просто так доводиться зі мною в машині їздити, а то сам. У нього нормальна зарплата, не ображений, -  щоб у мене не залишилося сумнівів при черговому  візиті Вадима з розгону прямо у лоба спитав хлопця:
—    Вадя, тобі у мене як працюється?
—    Класно, Роман Павлович!
—    Претензії є?

—    Є, - відчуваючи, що ось зараз якраз постала нагода попросити – і отримати, випалив Вадим, чим змусив густі брови Ромки сповзтися на переніссі.- Машина потребує капітального ремонту. Боюсь, що в один прекрасний день вона просто розсиплеться, потрапивши до чергової канави.

—    Ну от, що і треба було довести, - зрадів можливості хоч у чомусь дорікнути  Ромичу. – Ані людей, ані транспорт не жалієш!

—    Гаразд, здавай тачку в ремонт і катайся поки що на моїй тойоті, - дав «добро» Ромич, хоча по його обличчю було  видно – не особливо у захваті від такого рішення.  

  Ніна була шалено щаслива, що хрещений у нас «трошки поживе». Поки вона годила йому, як верховій болячці, мене гриз десь у міжребер’ї  хробак ревнощів. Зі мною вона ніколи не була такою відвертою, такою усміхненою і щасливою.